Сад гетсиманський

Страница 151 из 171

Багряный Иван

Тюремний телеграф працює безперебійно. Він щодня приносить маленькі деталі, з яких повставала більш-менш правдоподібна цілість. Вся машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слідства не пропускає всієї маси ув’язнених, не впорується з колосальним навантаженням, і утворився "затор" так, як на лісосплаві утворюється "залом", коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або в мілкому, порожистому місці величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на "заломі". Через те слідчі роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь місцевий слідчий персонал, всіх начальників районів та їхніх заступників і мобілізовують потрібні ще кадри в партійній організації області на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову "вузьким місцем" є суди. Хоч їх і безліч — різні "Тройки", "Спецколегії", ОСО, трибунали тощо — але, бавлячись у "законність", всі ці суди (і кого вони мають дурити? Перед ким відчитуватись і виправдовуватись?!) вимагають ніби "бездоганного" оформлення справ, щоб усе в них було як слід припасоване, підігнане до вимог совєтської юрисдикції, щоб все було "по закону". (Господи! який цинізм! Але не тільки цинізм. Тут щось інше. Тим іншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й підозріла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубі свічки в церкві, яку він перед тим обікрав і має намір ще обікрасти). Це припасовування затягається в безкінечність, але вже й припасованими справами всі ті "суди" геть перевантажені, й тому деякі в’язні після закінчення слідства й підписання "двохсотки" сидять довгі місяці, а то й роки, чекаючи присуду. Ніяких надій на звільнення всерйоз ніхто не має (мало таких наївних!) і на те не сподівається. Вислід тих судів для кожного можливий лише один з двох — або кара на смерть, або заслання на довгі роки. В цьому виборі вихід в табори дорівнював порятункові, виходові на волю, і тому всі про це мріяли. Про етап. Етап у невідоме, в муку, але не в видиму смерть.

Андрій відчував, що, хоч він і сидить, але справа його десь рухається поза ним і поза його волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе відбутися без його участі і той чи той її фінал все-таки залежатиме від нього — від того, чи зламається він, чи не зламається. Хоч до того фіналу ще далеко, ой як далеко! Якщо підходити з міркою закону, то справа його взагалі ще не зрушила з місця. Адже він не написав ще жодного слова. Не підписав жодного рядка. Як і не прочитав жодного документа із свого діла, щоб мати привід на нього зреагувати. І в той же час справа його пішла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволіла Катря ось в цій самій тюрмі десь, якщо тут сидить його бідолашна сестра, то справа його пішла дуже далеко. Десь поза ним. І невідомо ще, скільки там взагалі сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справі й десь там божеволіють. Від цієї думки серце Андрієве обливається кров’ю і безсилий гнів стискає щелепи.

Він береже записочку від Катрі — таку малесеньку паперову гульку-горошинку, — і та горошинка стала для нього талісманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фінал справи залежатиме від нього, якщо він переможе цих варварів, то сила до того схована в цій горошині.

Там у ній написано... І це наказ, для Андрія обов’язковий. І це ж та запальна іскра, ім’я якій віра. Дружба. Свідоцтво її непорушності й непобідності.

Випадково по телеграфу Андрій довідався про Давида. Давид сидів у трійниках і... пішов на волю. Все витримав, і не розколовся, і пішов на волю. Це точно. Петровський — священик Петровський, отой "апостол Петро", дістав від Давида умовлену безіменну передачу — кілька хусточок і кілька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрізана. Це було знаком, що передача від Давида і що Давид на волі. Синя хусточка з надрізаним краєчком. Тепер Петровський сидить в камері внизу. Він має ту хусточку.

Андрієві хотілося подивитися на ту хусточку. Він уявляв її. І уявляв юнака Давида, єдиного мужнього з усіх його одноплеменців. Безмежно чесного й безмежно упертого... І щиро радів за нього. Це теж було джерелом сили.

Андрій чомусь сподівався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав, що для нього тут не приймуть ніяких передач, бо він на окремім режимі.

Передачі не було й було трохи сумно. Так, просто сумно... Давид мав те щастя, що він ішов один і... що його ніхто не продав. І що він був просто наївний юнак, який потрапив в цю "піч вогненну" випадково.

II

Новий слідчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране ім’я. Мабуть, після пригоди з Донцем цей новий господар Андрієвої душі вирішив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли він вимовив своє ім’я, воно для Андрієвого вуха прозвучало занадто вже фальшиво. До того ж поквапність і демонстративність доведення того імені до Авдрієвого відома була занадто вже підозріла. Але яке то, зрештою, має значіння. Суть не в іменах. Скажімо, до Великіна яке не пристав ім’я, все буде Великін, а становище його жертви нітрохи не зміниться. І, напевно, багато з його жертв взагалі не знають його імені, якщо він не назвався сам, як і не пам’ятають, чи висів в його лабораторії портрет його патрона Миколи Єжова, чи ні. Андрій теж не пам’ятає, чи були якісь портрети в усіх тих лабораторіях, де вже він побував.

До речі, найперше, що Андрій зробив тепер, це, пам’ятаючи розмови в камері і прохання товаришів, — обвів оком пильно стіни, щоб побачити, чи висить портрет "залізного наркома", доки світ не став у його голові стовбола. Висить! Ось, на лобовій стіні, над столом слідчого. Висить, висить. У всій красі й величі. Такий собі худолиций чоловічок, подібний до чинбаря чи до закрійника. Колишній, нікому не відомий Сталінів чистій чобіт а чи "мальчик" до всього. Значить, чутки — то блеф. А чи тут діє інерція? А чи промова Сталіна то був лише цинізм? Так, то безперечний цинізм...