Поза тим ніяких інших значних змін.
Андрій захопився лекціями з Саньком... І чим більше заглядав у душу цьому дикунові, тим більше дивувався. Оригінальний цей Санько. Він, як на сповіді, розповів Андрієві "по секрету" всю свою справу і свою біографію. Це Андріїв вчительський авторитет і безмежна довіра до нього розімкнули нарешті Санькову душу. Він йому все, геть все розповів, аж до своїх романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже порядних і статечних батьків, він за цю порядність відбував разом з тими батьками покуту на далекій Печорі. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втік. Бігав по всій шостій частині земної кулі, бажаючи звідти кудись вибігти. Але куди ти вибіжиш?! Та ще такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцеві. Кілька разів сидів у тюрмі. Потім дістав десять років, як кримінальний (за те, що, прибігши до рідного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зіпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Терміну не добув і втік. Пройшов "Крим, і Рим, і Сибір без палки". Був на коні й під конем (здебільшого під конем!), був у вагонах і під вагонами (здебільшого під вагонами!) — бігав, як здичавілий, зацькований пес. Навчився красти і бити в щелепи, не роздумуючи довго, в боротьбі за своє існування. Нарешті приплентався до свого села, на рідне попелище, в наївній вірі, що люди ж мають, нарешті, добре серце, й його пожалують і дадуть бодай якийсь притулок і змогу стати порядним чоловіком, "вийти в люди". Він страшенно хотів учитись. Він хотів стати "порядним чоловіком", а не зацькованим, чорним, як сажа, ззовні й зсередини "суспільним покидьком". Приплентався до села... Але в селі ті, хто мав на совісті його батьків і його сирітство, злякалися його появи й, не вірячи, що з Саньком може дати раду Соввлада, вирішили самі його зліквідувати. Тоді Санько дістав обрізана й інакше не тинявся по загеттю навколо рідного попелища, як тільки з обрізаном за пасом. Якщо його хотять зліквідувати, то він хоче взяти за це "підходящу ціну". З тим обрізаном нарешті й піймала його місцева міліція при співучасті районового НКВД. І тепер Санькові "пришили" справу вже іншу. Раніше він був кримінальний, а відтепер став політичний. Йому "пришили" терор. А речовий доказ був при Санькові, за пасом!.. І тепер от Санько сидить, як терорист. І то справжній терорист! "Якби я їх тоді зустрів, гадів, — натякає він на тих, що його хотіли знищити, — я б їх вибив до ноги!" Про це Санько заявив і слідчому в наївній вірі, що на світі ще десь існує правда і що та правда на його боці, це мусить бути ясно всім слідчим. Романтична ж пригода Санька зводиться до того, що його полюбила дівчина, така ж, як і він, нещасна, і вони подружилися. Це було дуже коротко. Тепер вона десь лишилася (невідомо де) й має дитину. Санько її вважає за жінку, а її дитину за свого синка і, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на якусь іншу тему.
Такий от Санько. Але це ще не весь Санько. Він помалу розкривається перед Андрієм, деталь по деталі, день від дня, виявляючи часом зовсім непередбачені свої риси.
От Санько сидить і, тримаючи списану ієрогліфами галошу, дивиться в нікуди, про щось мріє... Потім зітхає:
— Миколо Володимировичу! — (це до Миколи) — Коли б уже швидше дробі! Давайте вже вчити дробі!..
— Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш.
Але Санькові нетерпеливиться. Йому здається, що навчання посувається дуже поволі, хоч він вчиться цілісінькі дні і за короткий час доганяє те, що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба збільшується в міру того, як таємниці грамоти розкриваються перед ним. Він бачить, що багато втратив у житті, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Він хоче бути людиною.
Санько мріє:
— Ех, як я нарешті стану письменним... Та як вивчу всю арифметику, а особливо як вивчу дробі!!
— То й що?
Санько трохи ніяковіє. Він хоче приховати свою душу, що так зрадливо рветься назовні, показуючи його отакого здоровила розмріяним дітлахом. Він думає хвилинку, хмурить брови й серйозно, ніби захоплено, каже:
— Та як влаштуюсь у банку...
— І?
— Та як зроблюся касиром...
— Ну й?..
— Та (Санько хижо повертає очима) — тисяч сорок отак "кирк!" —Це "кирк" Санько робить крізь зуби, якось самою горлянкою й допомагає рукою, показуючи, як то він загребе сорок тисяч... Це виходить дуже картинно, але Санько бреше. Він зовсім не про сорок тисяч думає, це він клеїть дурня, маскуючи свою таку непристойну дітвацьку розмріяність. Всі, хто чув, сміються та додають свої поради, прийнявши Санькову "мрію" за чисту монету, а Санькові цього й треба. Яке кому діло до того, що Санько до болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною. Це його — Санькова — інтимна справа. Всім іншим до того зась.
Часом Санько задумується без причини, сидить понурий і нічого не каже. Він над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камері. І от одного разу, коли в камері панував смуток, коли найвідчутнішими були розмови та скарги на те, що от "сиджу невинний, потерпаю несправедливо", а на Львова особливо напав психоз мученика й він погойдувався, стоячи, та все зітхав "О, аве, Цезар! морітурі те салютант!", Санько те все слухав і сидів понуро задуманий, Андрій підвів очі на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, Санько зітхнув. Він прочитав в Андрієвих очах німе запитання й помалу, зі щирим смутком, а водночас із злою іронією промовив:
— Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно... Тільки ми з вами сидимо правильно, тільки нас двоє, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш... А інші — безневинно... (Санько рипить зубами) — Сволота!..
Хто "сволота" — невідомо. Але Санько задовольняє Андрієву мовчазну цікавість, продовжуючи химерний хід своєї думки, — химерний і несподіваний:
— Отой он сучий син божиться, що він нічого не зробив, лише сказав, що "жити стало тяжко", та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько і зразу ж покаявся. А все ж — посадили... І правильно зробили (визвірився раптом Санько ні до кого)! Правильно зробили! Якщо він тільки й спромігся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов’язково треба посадити. І давати "кунді-бунді". Вчити падлєца! Щоб не соплі, а (озирнувся) кулі щоб пускав у хід, та й без промаху. Дурак!..