проходив, завжди дивувався: ая-я-яй, скільки ж то чавуну в неї вбухали! Не менше як пудів сто.
— Звідки прибився?
Сабантуй облизав пересохлі губи, всміхнувся запобігливо. Щоб виграти час, у свою чергу спитав:
— То ви, знацця, хазяйка?
— Ну, допустим, хазяйка.
— Й отут живете?
— Отут.
— Самі чи з хазяїном?
— Сама.
— А де ж, вибачайте, хазяїн?
— Прогнала.— Тут у її очах, чорних, вогнистих, зблиснув неприхований насміх:— А ти що так допитуєш: чи не свататися зібрався?
— Можна й посвататися —діло не хитре,— зовсім ожив Сабантуй.— Як вас звати, якщо не шекрет?
— Ну, Христина. *
— А, звиняйте, по батькові?
— Батька звали Захаром...
— Я, Христино Захарівно, скажу, як на сповіді: скільки на світі живу, а такої, як ви, ще не доводилось бачити. Отакої статурної... В мене, признатися, як на вас глянув, все обмерло...
— Чи не тому так чіплявся за штахетини?
— Штахетини — то діло особе... Це ви їх фарбували?
— А хто ж!
— Ото що значить — жінка! Мужчина нізащо так не зміг би... Та й ловко ж у вас усе вийшло — ну, як на картинці!— прицмокнув Сабантуй.
— Ну, годі тобі солов’єм заливатися — кажи, чого хочеш?
Сабантуй глянув хитренько на подобрілу хазяйку, вдав, що вагається.
— Я б вам сказав, Христино Захарівно, тільки це великий шекрет... Ну, та, мабуть, скажу... Ось нахиліться сюди...
І коли Христина Захарівна схилилася над ним, мов гора, він прошепотів їй на вухо:
— Генерал.
— Який генерал?— не зрозуміла Христина Захарівна.
— Тс-с-с,— Сабантуй оглянувся так, мов хтось їх уже підслуховував.— Не кричіть так голосно, бо ще хтось почує... Генерала везу, самого главного... Отого, що над усіма нашими військами командує.
В жінки аж очі виросли — Сабантуєві цього тільки й треба. В" жінці пробуди лишень цікавість, а там із неї хоч вірьовку сукай. Скільки разів рятувався отак од праведного гніву Мокрини Петрівни: щось як сплете, вона і вуха розвішає.
— Я вам, Христино Захарівно, все розкажу, тільки не тут. Воно хоч і немає нікого, а береженого, як то кажуть, і бог береже.
— Ходімо до хати,— хитнула головою Христина Захарівна.
Сабантуй не став ждати, доки його вдруге запросять,— подріботів за хазяйкою.
— Собачка, надісь, не одірветься?.. Цюцю, цюцю, ну, годі тобі!— "Щоб же ти на отому ланцюгові й повісився!"— А ведмедика, звиняйте, де доп’яли?
— У цигана виміняла.
І ведмедик нівроку: йде за Сабантуєм, принюхується. Сабантуй аж сідниці підібрав, щоб штани одвисали побільше: як задумає, стерво, кусати, то краще хай уже за штанину!
Благополучно добралися до хати.
— Та й чисто ж у вас!—знову ожив.— Що то значить — хазяйка! Я, Христино Захарівно, біля порога постою, щоб не наслідити.
— Проходь, чого там,— милостиво дозволила хазяйка. І Сабантуй. навшпиньках перебіг до столу. Примостився на лаві, роздивляється, цмокає, от Іде житуха! Підлога червона аж сяє, стіни білі як сніг, а навпроти, на величезному ліжкові, подушки горою. Сабантуй коли уявив, як Христина Захарівна у постіль ту лягає, то й слину ковтнув.
— Я, Христино Захарівно, признатись по щирості, до отаких, як оце ви, не байдужий ще змалечку...
— Ладно тобі... Балабон...— А не розсердилась — усміхнулась навіть.— їсти будеш?— спитала, наче хазяїна.
Сабантуй, хоч і гриз нещодавно сухарі з горохом, одразу ж голод відчув — за солдатською звичкою.
— Хіба що разом із вами,— відповів делікатно.
— То сідай ближче до столу. Та руки піди сполосни... Ви там у армії не дуже вмиваєтесь?
— Це дивлячись де. У нас, у санбатові, без цього не можна ніяк. Щоб не завести інфекцію. Так що руки в нас чисті.
Однак пішов до вмивальника — такого ж, як і штахетини, блакитного. Христина ж Захарівна тим часом готувала на стіл: поклала пухку паляницю, поставила молока повен глечик, мед у тарілці, дві чашки великі.
— Сніданок не зготувала сьогодні — ходила на пасіку.
— А ви, звиняйте, десь робите чи, може, так?
— Лісничиха я. Як мужика витурила, так за нього й призначили... Та ти їж, не соромся. Молоком, гляди, не дуже поять у армії?
— Яким молоком! Більше шрапнеллю. Як наїсися, то хоч од німця одстрілюйся...— П’є Сабантуй молоко, не забуває й про мед: набирає прямо ложкою та на хліб білий, пухкий — смачнішого, здається, скільки й жив, ще не пробував. ~ А Христина Захарівна, одставивши чашку, з Сабантуя очей не спускає:
— От люблю, як добре їдять!
Сабантуй ще дужче старається. Одну чашку випив і другу спорожнив. А на третій застряв.
— Звиніть, більше не можу... Оце наївся — на місяць наперед! *
Прибрала Христина Захарівна з столу, а потім спитала:
— Так де ж твій генерал?
"Бач, не забула. Ну, якщо тобі так хочеться, матимеш і генерала",— Сабантуй втаємничив обличчя, спитав майже пошепки:
— Німців поблизу немає?
— Які там німці! Тут свої не появилися жодного разу. Всі обходять бочком.
— От і добре... Я, Христино Захарівно, поділюся з вами великим шекретом: генерал передітий у форму солдатську, щоб ніхто його не впізнав та не видав. Так що й ви, як побачите, не подавайте виду, що знаєте, хто він такий... І ординарець із ним на підводі лежить: одна черга обом і дісталася. Слабі дуже обоє,— скрушно зітхнув Сабантуй.— Боюся, що й не довезу...
— Так куди ж ти їх везтимеш?— сплеснула в долоні Христина Захарівна: велике обличчя її наповнилось жалем.— Вони ж і помруть у тебе на возі!
Сабантуй тільки руками розвів безпорадно: а що мав робити?
— Вези до мене!— наказала рішуче Христина Захарівна.
— А тут, вибачайте, ніхто не застукає? Розумієте: генерал.
— Та ми їх покладемо на пасіці. Туди ніхто, окрім мене, дороги не знає.
— На пасіці — то ще, мабуть, краще!— повеселішав зовсім Сабантуй.— Та ми недовго й пробудемо: як тільки трохи поправляться, так і вирушимо далі.
А про себе вже вирішив: бути скільки зможуть. Куди поспішати — німцям у зуби? Поживуть, рознюхають, що та як, а тоді вже і вирушать. І хлопців обох треба підлікувати хоч трохи, бо, справді, отак на возі й помруть. Особливо Юрко... Добре б їм перебинтувать рани, обробити як слід, так де ж візьмеш того лікаря? Або фельдшера навіть.
— Лікаря чи фельдшера у вас поблизу немає?— запитав уже дорогою.
— Найдемо.
— Аби ж тільки погодився прийти.