Так і прибилися вони до мосту, який вів через річку, і пробули біля нього добрі півдня, не на виду, звісно, а в схованці.
— Ну, що?— нетерпляче питав старшина Уже вкотре питав, і Сабантуй, який кілька разів наближався до мосту, знову казав, що даремно й пробувати перебратися на той бік.
— Боюся,— зізнавався Сабантуй.
Старшина його й лаяв, і пробував умовляти — не помагало нічого.
— Ну, гаразд, що тоді будемо робити?— запитав старшина.— Назад повернемо? Чи поїдемо у полон до німців?
Сабантуй пригнічено мовчав: міст був один, та коли б навіть розшукати де й інший, то й там така ж охорона стирчала б.
— Ще ж якби поліцаї, а то справжнісінькі німці,— зітхав Сабантуй.
— А пов’язка у тебе навіщо?— кип’ятився старшина.— Ти ж тепер теж поліцай і везеш пораненого партизанами поліцая. Так чи не так?
— Воно-то так,— погоджувався Сабантуй.— Аби ж там не німці...
Старшина врешті плюнув і замовк.
Згодом вирішили підобідати. І тут старшина, коли вже нарізали сала та хліба, згадав про пляшку самогонки і з великої досади, а може, й маючи якийсь намір (Сабантуй так і не взнав правди), дістав її з сіна:
— Хильнемо з досади?
Сабантуй, не дуже охочий до тієї потрави, спершу був відмовлявся, а потім погодився:
— Тільки мені небагато.
— А я тобі багато не дам.
Старшина налив півсклянки, подав Сабантуєві:
— Пий, та знай мою добрість!
— А не багато?—завагався Сабантуй.
— Пий, чого там,— махнув рукою старшина.— Один раз помирати.
Той аргумент одразу ж переконав Сабантуя. Він зморщився, похукав у склянку, мов там був окріп, округлив губи:
— То будьмо здорові!
Самогонка була міцна, як зараза. Сабантуєві одразу ж ударило в голову: очі його заблищали особливим поблиском, коли людині сам чорт не брат і море по коліна.
— А що,— сказав він згодом, дійшовши до потрібного градуса,— мо’, й справді поїдемо?
— Так німці ж на тому мосту!— нагадав старшина.
— А як німці, так що?— спитав уже з викликом Сабантуй.— Хіба як німець, то його обдурити не можна?
Старшина в’їдливо сказав:
— Може, хто обдурив би, тільки не ти. Німець на тебе як гляне, то в тебе й штани спадуть!
— У мене? Та я!..— запалився Сабантуй. Смикнувся був до старшини, та враз передумав: здерся на воза, кинув карабін на плече, схопив віжки.— Ось я тобі покажу, як я їх боюся!— І не встиг старшина отямитись, як вони опинилися посеред дороги, що спускалась до мосту.
На мосту і справді стояли два вартові, два німці у шоломах та ще й з автоматами: один із цього боку, а другий із того. Сабантуй гнав коней прямо на міст, і старшина, намацуючи під сіном гвинтівку, вже прощався з життям. Забачивши їх, німець вимогливо підняв руку, ще й крок ступив їм напереріз. І тут Сабантуй, проїжджаючи мимо, і собі задер руку до неба (на руці тій біліла поліцайська пов’язка), та й вигукнув на повні легені: "Хайль Гітлер!"— тільки замість "хайль" таке слово ввернув, що старшина аж пригнув голову, чекаючи неминучої черги. Але німець, слава богу, того не розібрав — почув лишень Гітлера і, прийнявши їх за поліцаїв, буркнув у відповідь: "Хайль", та й махнув рукою: проїжджайте, мовляв. Сабантуй стьобнув коней батогом — аж задудніли дошки під колесами, і, повернувши до старшини задерикувате обличчя, закричав:
— Я й тому німцеві Гітлера вилаю!
І як старшина його не осмикував, він таки вигукнув те ж саме й цьому вартовому, і витягнена Сабантуєва рука подіяла так же магічно, як і першого разу: вартовий безборонно пропустив їх мимо...
Після мосту була в них ще далека дорога. Були ще зустрічі, бажані та небажані, з людьми хорошими й злими, лихими та добрими, більше добрими, бо інакше вони не вціліли б і для них не настав би той день, коли наші розвідники, повертаючись із ворожого тилу, наткнулися на їхню підводу. Вони так і повернулися — всі на підводі, й Сабантуй мав серед них вид найвойовничіший та най-бравіший.
І я подумав собі, дізнавшись про воєнні Сабантуєві пригоди, що чоловік таки заслужив отой значок ветерана.