Потім були проводи, був скупий плач Мокрини Петрівни, сльози інших жінок, які тужили не так за Сабантуєм, як за своїми чоловіками, що воювали на фронті; не обійшлося, звісно, й без чарки, і ніхто не побив Сабантуя, хоч він за своєю поганою звичкою сікався то до одного, то до другого, і Мокрина Петрівна не спровадила Сабантуя в сарай, у домашній отой витверезник, а вклала в чисту постіль і ходила коло нього, як біля малої дитини. А тоді настав ранок, і була знову чарка: й дишлова, і прощальна, і та, що гладить далеку дорогу, що одвертає всі осколки та кулі, й голова колгоспу розщедрився на парокінну підводу — одвезли Сабантуя в район, так що він паном прикотив під самісіньку станцію.
Я не знаю, чи дуже зраділи Сабантуєві в армії,— сам Сабантуй про це скромно одмовчувався. Розповів лишень знехотя, як його обмундировували і як старшина-каптенармус сердито кричав, що це армія, а не дитячий садок. Врешті Сабантуєві підібрали сяку-таку одежину, з якої він тільки того, що не випадав, і він став у стрій, останній в колоні, й було йому на маршах найважче, бо останній тільки й знає, Що підтюпцем наздоганяє передніх, і всі командири чомусь найбільше кричали на нього й намагалися якнайшвидше спекатися його. Так Сабантуй побував і в піхоті, і в саперах і? ще й не дійшовши до фронту, потрапив нарешті в санбат, і майор, начальник санбату, довго роздивлявся Сабантуя, не знаючи, певно, куди його приткнути.
Врешті спитав:
— Коня запрягати вмієш?
Сабантуй відповів, що до війни працював у колгоспі їздовим.
— Будеш і в санбаті їздовим,— вирішив з полегкістю майор та й передав його старшому сержантові, командирові взводу їздових. Старший сержант, вусатий, похмурий, підвів Сабантуя до пари гнідих, суворо спитав:
— Бачиш, що це таке?
— Бачу,— відповів Сабантуй.
— Гляди ж мені, щоб були, як в аптеці! Сам під кулі лягай, а щоб вони були цілі! Зрозумів?
— Так точно, зрозумів!— голосно й весело, як і годиться в армії, відповів Сабантуй.— Щоб були, як в аптеці, а літали під хмарами!
— А де твоя зброя?— вже лагідніше запитав старший сержант, немов Сабантуй був винен у тому, що не доріс до нормальної гвинтівки. І, трохи подумавши, додав, що Сабантуєві все ж доведеться взяти трьохлінійку, доки дістануть карабін, бо який із нього буде боєць без зброї, бо, приміром, везтиме він поранених, а тут раптом німці,— чим буде відстрілюватись? Сабантуй слухав поштиво, як слухають начальство, що б те не казало, і старший сержант одпустив його від себе зовсім прихильно.
Так і прижився Сабантуй у санбаті, з першого ж дня, як то кажуть, уписавшись у його неспокійне мандрівне життя.
Дні тоді були лихі та непевні, наші все відступали, німець тиснув і тиснув, іноді не встигали нап’ясти намети й прийняти перших поранених, як лунала команда згортатися, та пошвидше, щоб не лишитися у ворожім тилу. Нерідко долітали й снаряди, і кулі посвистували, а то й літаки бомбили, і Сабантуй боявся найбільше отих літаків, бо одного разу провів кілька хвилин віч-на-віч із німецькою бомбою. Було це на Кіровоградщині, в невеличкому лісі. Сабантуй здав поранених, розпряг коней, як тут заревіло, засвистіло, застогнало й завило, і Сабантуй незчувсь, як опинився під возом. Тільки припав до землі, як поруч щось бухнуло, що й задвигтіло все, і бомба — ось вона!— поповзла, поповзла та й... зарилася коло нього.
Була вона тупорила й пузата, завбільшки з добрячу льоху, Сабантуй міг би до неї й доторкнутися, аби поворухнув рукою, й одштовхнути від себе подалі, але в тому й біда, що йому враз одібрало руки і ноги,— лежав, мов цурупалок, та дивився на бомбу. І за ті кілька хвилин, поки його, напівживого, дістали з-під воза та привели трохи до тями, він устиг сотню разів померти і сотню разів воскреснути, а потім через тридцять із гаком років казав мені, пригадуючи, що, хай йому й цур, отаке пережити,— не побажав би й найлютішому ворогові!
Отак і воював Сабантуй, не копаючи окопів, не стріляючи, не одбиваючи ворожих атак, не піднімаючись у контратаки, але добре усвідомлюючи, що без нього та його коненят (яких він беріг, як власних дітей, підсвідомо відчуваючи, що, доки коні цілі, доти й він у санбаті) не могла обійтися війна, яка не тільки вбивала та ранила, а й витягувала з-під осколків та куль тих же поранених, лікувала їх: спершу в санбатах, у армійських шпиталях, а потім у глибоких тилах. І невідомо, де лилося більше крові: в окопах, у лихоманці скороминущого бою, коли біль свіжої рани ще сприймається глухо і тупо, чи на операційних столах, під скальпелями змучених, знесилених, з ніг до голови в червоне забризканих лікарів та медсестер. Сабантуй сам виносив не раз із тих наповнених стражданням наметів відра одрізаних рук та ніг, і тепер, коли часом стрічає отакого безрукого чи безногого, йому все здається, що і його руку чи ногу він десь прикопав у липні сорок першого.
Саме в липні, а не пізніше, бо на початку серпня, в ніч тривожну й безсонну, санбат потрапив у оточення разом із дивізією, знекровленою в оборонних боях. Сабантуй і досі не може пригадати спокійно ту ніч, коли їх підняли по тривозі й наказали пошвидше збиратися. Довкола миготіло й гриміло, весь ліс був потривожений червоними відблисками, чорні, обвуглені дерева гойдалися й корчились, а підсвічене загравами небо нависало низько і моторошно. Поміж наметами бігали люди, виносячи тяжкопоранених, а легкопоранені самі добиралися до возів і втрамбовувалися так, що нікуди було й руку просунути. Сабантуєві поклали двох, він сам помагав їх всаджувати і одного з них, старшину, одразу ж упізнав, бо сам же й підвозив його з передової в санбат. Тільки тоді той був геть заюшений кров’ю, а тепер білів од бинтів. Був він важкенький, нівроку, санітари попихтіли, доки переклали його з носилок на воза, а він їх іще й лаяв, бо якби не лаявся, то мусів би, мабуть, стогнати; Сабантуй добре пам’ятав його потрощені ноги. Другий солдат був поранений у груди, либонь, прямо з операційного столу, бо від нього різко тхнуло ефіром, а жовте обличчя застигло, як у мерця. Був він зовсім ще хлопчиськом, Сабантуй найдовше провозився біля нього, підкладаючи сіно з усіх боків.