У селі й справді був медпункт, а при ньому й лікар: сивенький дідок з меткими очима. Він кивнув Сабантуєві, щоб * той почекав, бо слухав саме якогось чоловіка, який розповідав, де в нього болить. Розповідав довго і нудно, наче паклю жував, і Сабантуй встиг його зненавидіти та побажати йому наглої смерті.
— То що у вас?— запитав дідок, коли чоловік нарешті пішов.— Воюємо потроху?
Гострі оченята обмацували Сабантуя: ми все одно усе знаємо, то краще кажи правду одразу... Сабантуй правди, однак, не сказав — нема дурних!— а сплів, що везе з полону пораненого сина, і той раптом захворів.
— А чого не привезли прямо сюди?— все ще не вірив дідок.
— Боявся, що одберуть коней по дорозі... Ви вже, дох-тур, пожалуста!.. Один він у мене...
— А ви думаєте, легко мені буде йти за сім кілометрів? Думаєте, в мене ноги залізні?
— Та якби були залізні, то я вас і не чіпав би,— відповів Сабантуй.— А то, слава богу, свої...
Лікар чмихнув у сивеньку борідку, очі його зайнялися веселими іскорками.
— Ви часом не конферансьє?
Хто такий "конферансьє", Сабантуй, хоч убийте, не знав, тому змовчав. Лікар же, збираючи інструмент, спитав:
— Хоч назад одвезете?
— Та на руках принесу!
До хутора добралися благополучно, тим більше, що йшли не шосейкою, а навпростець через поле. Лікар дорогу знав добре: походив нею свого часу, лікуючи хворих.
— Ви, молодий чоловіче, навіть не уявляєте, як тоді нам доводилося. Дома мало коли й ночував — усе більше на викликах.
— Еге, воно, канєшно... Воно діло таке...— підтакував Сабантуй, ледве за ним устигаючи: дідок ішов, як заведений, не зупиняючись на перепочинок.
Юркові стало ще гірше. Його худе обличчя ще більше загострилося, очі запали бозна й куди, блищали сухо та гаряче. І безперервний, надсадний кашель. Сабантуй весь стискався, слухаючи те бухикання, він, здається, віддав би все, аби тільки полегшало Юркові. Скажи йому хто: "Давай од-рубаю тобі руку — і хлопцеві одразу полегшає" — "Рубай!" — простягнув би руку, не вагаючись. Сабантуй дивився на лікаря з такою надією, мов той був самим господом
богом, він ладен би й молитись на нього, аби та молитва допомогла. Старшина теж спохмурнів, його важке обличчя ще більше обважніло.
Лікар довго вислуховував Юрка. А коли вислухав, то й зовсім спохмурнів.
Довго щось перебирав у сумці, діставав ліки.
Оце даватимете через кожні три години. Та дістаньте на хуторі липового цвіту — погустіше заварюйте, і хай п’є, скільки зможе... Та вкривайте його потепліше, особливо вночі, щоб не змерз... Я ще завтра навідаюся...
Сабантуй кинувся був до воза знімати Юрка, зсаджувати старшину, але лікар сказав, що не треба тривожити хворих: добереться і так. І це ще більше стривожило Сабантуя.
— Дохтуре, він хоч видужа?— питав, проводжаючи.
Лікар сердито відповів:
— А я що — бог?— посмикав, посмикав борідку, заспокоївся.— Крупозне запалення легенів — ви знаєте, що це таке?.. Та ще легені прострілені...
Ішли якийсь час у гнітючій мовчанці. Сабантуй гнав од себе думку, що з Юрком скоїться щось лихе.
— Ви ж, дохтуре, приходьте!— просив він, коли прощалися, обличчя в нього було таке, що лікар одвів погляд.— Я вже не знаю, як вам і оддячити...— Понишпорив по кишенях, дістав годинника.— Ось візьміть хоч оце...
Лікар годинника взяв. Покрутив, повертів, роздивляючись, навіть до вуха притулив.
— Швейцарський? Точна механіка... Візьміть його, молодий чоловіче, собі: я без годинників звик... По сонцю та місяцю...
Не взяв, хоч як і не влІЬвляв Сабантуй.
— Вертайтеся краще до хворого... Не забули, як напувати?
ДеХабантуй таке міг забути? Він і ліки Юркові вчасно давав, і липового цвіту заварив (весь хутір оббігав, доки дістав), і накидав на Юрка всю одіж, навіть своєю шинелькою прикрив його, а сам тремтів до ранку, бо ночі вже стали холодні, ще й роса випала під ранок.
Під ранок хлопцеві наче полегшало. Заспокоївся, почав рівніше дихати. Сабантуй його з усіх боків обтикав одягом, прошепотів до старшини, який хтозна чи й очі зімкнув:
— Либонь, пішло на поправку.
І так він повірив у ту Юркову поправку, що аж сльози навернулися на очі. Втомлений, заліз під воза, зібгався на оберемкові сіна.
Проснувся од того, що його наче штовхнуло в груди.
Схопився, прислухався: було тихо. Протер зліплені очі, оглянувся. Світанок швидко розливався поміж деревами, а вгорі, у кронах, уже починало галасувати птаство. Дзвінкі голоси віщували сонячний день. Сабантуй ще трохи посидів, розтираючи коліна та ^орщачись: "Треба б показати дохтурові, як прийде сьогодні..."— й одразу ж подумав про Юрка — заклопотано глянув на годинника. Незабаром давати ліки, треба підігріти воду.
Вибрався з-під воза, глянув на хлопця. Юрко лежав спокійно, закутаний по шию, навіть де звалилася з голови пілотка, і Сабантуй втішено подумав, що хвороба таки відступає, що ліки таки допомогли, і липовий цвіт допоміг, що от який добрий чоловік, цей "дохтур",і як їм усім поталанило, що він розшукав його та привів.
Назбирав тоненьких галузок, поніс до багаття. І тут його наче вдруге штовхнуло в груди.
Юрко! Дуже вже непорушне, якесь застигле було в нього обличчя,— він подумав про це лише зараз. І коли вдруге глянув на нього, то похолонув увесь.
Уже зовсім розвиднилося. Сонячне світло —ЛИЛОСЯ згори ясно й нестримно, воно аж хлюпотіло, омиваючи воза, і в тому живому, веселому світлі жовтіла воскова застиглість, мертва загостреність непорушного молодого обличчя.
— Старшина!— закричав Сабантуй.— Стар-р-ши-на-а-а!
Невдовзі прийшов лікар:— підхопився, мабуть, іще вдосвіта. Вони обоє сиділи такі пригнічені, тйкі мовчазні, що лікар одразу все зрозумів.
— Помер наш Юрко,— сумно сказав старшина. Сабантуй же глянув вороже на лікаря та й одвернувся від нього. Йому вже здавалося, що той не все зробив, аби врятувати Юрка. Міг би хоча б на одну ніч лишитися тут... Сабантуй картав себе сам, що заснув під ранок...
Лікар згодом пішов — Сабантуй навіть не попрощався з ним.
Почав збиратися на хутір. Вирішив поховати Юрка так, як ховають по селах. Щоб лежав він не на возі, посеред лісу, а на столі в світлиці, обмитий та прибраний, щоб зігріла його жіноча сльоза, і материнська рука доторкнулась до нього,— хай не своєї, рідної матері, а все ж йому легше буде після того лежати в могилі. І ще надумався Сабантуй змайструвати домовину: з пахучих соснових дощок, ясних та теплих на дотик. Він їх дістане, хоча б довелося весь хутір перевернути для цього.