Сабантуй

Страница 11 из 15

Димаров Анатолий

— Ти стріляв?— спитав старшина.

— Я.

Старшина не питав більше нічого.

За годину зібралися в дорогу: після всього, що сталося, лишатися тут було небезпечно. Довго радились, що робити з пасікою. Старшина раїв розбити всі вулики, щоб не дісталися ворогові, Сабантуй заперечував:

— А бджоли кого кусатимуть?— Не хотів прямо сказати, що в нього рука не піднялася б на працьовитих комах. Відчував якийсь таємний зв’язок, якусь спорідненість між собою і ними; мов виишли вони з одного вулика, з однієї сім’ї, тільки Сабантуй став людиною, а вони — комахами. "Ні, не візьму гріха такого на душу, хай як буде, то буде!"

Сів на передок, сердито смикнув віжками. До вечора не розмовляв із старшиною, демонстративно звертався лише до Юрка. Старшина теж не дивився у його бік, супив обличчя. Коли зупинилися на ніч і Сабантуй розпріг коней, старшина йому сказав:

— Ладно, папашо, не будемо... Ще не знаємо, чи не доведеться де поруч лежати, а ми, наче діти малі...

— Та я хіба що...— одтанув одразу Сабантуй: весь день мов брила на плечах лежала.— То що будемо варити? Є картопля, є сало. Мо*, картоплю із салом?

І Повечеряли, полягали біля невеличкого вогню, що розпалили в ямці, щоб не видно було світла зоддалік. Нависла ніч із зорями такими ясними і тихими, які тільки бувають на сіножатях після трудового дня. Замовкло птаство. Поснули хлопці, а Сабантуй пригадував Христину Захарівну, яка врятувала їх ціною свого життя.

Другого поліцая Сабантуй укокошив за дві сотні кілометрів, якщо не більше, бо хто їх тоді рахував, оті кілометри? Хіба що генерали на своїх оперативних картах, з синіми та червоними стрілками, з номерами полків та дивізій:

усе враховували вони, до останнього багнета, ніщо не уникало їхніх пильних очей, все вони бачили на тих великих картах — не помічали лишень манюсінької точки, завбільшки з макове зерня, яка вперто рухалася на північ та схід, схожа на неспокійну комаху, що повзе собі стежкою, ризикуючи щомиті потрапити під безжальний чобіт подій. Шлях її не був помічений стрілками, тому, може, він пролягав так кривулясто та нерівномірно: вона'то рухалася кілька днів уперед, то надовго завмирала на місці, наче роздумуючи, куди повзти далі, а одного разу й зовсім зупинилася, біля такого ж, як і сама, безіменного хутора, поміченого на картах хіба що маленькою цяткою.

Складався цей хутір лише з трьох садиб, і люди жили в ньому, мабуть, дуже вперті та непоступливі, якщо їх не зуміли переселити в село в тридцять дев’ятім чи в сороковому. їм уже в тому селі й ділянки одвели — вздовж нового шосе, обіцяли за один день їм хати розібрати та садки пересадити, їх уже і вмовляли, й агітували, і залякували, а вони все трималися, бо їм здавалося, що там, на місці новому, і городина не родитиме, і вода буде гіркою. Тож як ае смикали, протрималися вони до війни, а тоді вже було не до них, і вони так і жили собі осторонь, хоч війна заглянула лихим оком своїм і сюди: забрала всіх чоловіків, які могли носити зброю, так що лишилися в отих трьох хатах тільки три жінки, та дітей малих купа, та два підлітки, та два ветхих діди й одна баба стара, за якими давно тужили могили.

Побували вже тут і поліцаї: з села, до якого був приписаний хутір. Поки що не зачепили нікого, загадали тільки всім виходити щоденно в поле з серпами та косами — жати жито й пшеницю, що давно перестояли і стікали зерном. А хто не вийде, той хай начувається! Й налякані жінки працювали, тільки працювали, як мокре горить, бо наперед уже знали, що не матимуть з того врожаю й зернини: все дістанеться чужинцю.

Прибившись до того хутора якраз ополудні, Сабантуй не застав ні жінок, ні підлітків. Біля крайньої хати на призьбі сиділа якась стара баба, гріла кості на сонці, а що коло неї ніхто не возився і їй було нудно самій, то вона й розмовляла з усім, на чому тільки зупинялися її збляклі очі: з котом, то й з котом, з півнем, то й з півнем. На той час, коли підійшов Сабантуй, баба вичитувала саме собаку:

— Все б ти вилежувався, совісті в тебе немає!

Пес давно, мабуть, звикнув до отаких нотацій, лежав, тільки очима покліпував.

— Блимаєш, безсовісний? Поблимай, поблимай, ось Маруська прийде, вона тобі дасть!

Пес поворушив мляво хвостом, демонструючи, що він зрозумів, про кого йшла мова.

— Бабо, гов, бабо!— покликав Сабантуй із-за тину.— Собака ваш не вкусить?

Стара повернула до нього обличчя ще й долоню над очима наставила, щоб розглядіти краще, кого сюди занесло, а собака хоча б тобі гавкнув: звів лишень голову, махнув зо два рази хвостом, та й знову очі заплющив.

— Та де йому, ледацюзі, кусатися, як він забув, де в нього й ікла стирчать!— відповіла баба сварливо. Звелася, по-охкуючи та хапаючись за поперека, підійшла до тину.— Ти чий?— пильно вдивлялася.— Щось я тебе мов і не бачила?

— Не бачили, бабо, не бачили: здалеку я.

— То ти, може, голодний?—занепокоїлася стара.— Заходь, хоч молочка поп’єш.

Сабантуй од молока не відмовлявся ніколи — дуже любив молоко!— але йому зараз інше пекло: Юркові знову погіршало. То наче зовсім пішло на поправку, коли не дуже трюхикало, він навіть сидів, і великі очі його аж ясніли від того, що він повертався в життя. Сабантуй також утішався: "Ну, слава богу, житиме!"-— дуже ж бо полюбив хлопця за довгі тижні дороги, за нерозтрачену ще дитинність, за вдачу, веселу та щиру. "Юрку, гов, Юрку!— починав не раз Сабантуй, коли спочивали та були всі в доброму настрої.— В тебе дівчина є?" — "Ат..."-— ніяковів одразу Юрко та й одвертався од нього. "Та й красива ж, мабуть, дівка у тебе,— продовжував Сабантуй.— А то, гляди, й дві... Та ти признайся, ми нікому не скажемо!" Іноді до нього підпрягався й старшина: доводили хлопця до того, що той знічено паленів. "Ось одстаньте! Бо візьму і втечу!" — "Та куди ж ти, Юрку, втечеш?—сміялися добродушно обоє.— Тебе ж одного і в село пускати не можна: перша ж дівка вхопить і з’їсть! Знаєш, як теперечки сутужно з хлопцями? Дівки зовсім показилися!"

Юрко й воював лише один день: з ранку до вечора. Був зв’язковим при командирі роти, біг у взвод ("А вони, дядьку, стріляють: міни так довкола і лопаються!") та й набіг на кулеметну чергу. От і вся тобі, Юрку, війна... Ну, нічого, хлопче, дякуй долі, що так відбувся: могло бути й гірше.