То ідем чи ні? Автобус через півгодини!
Двома словами Віту ввели в курс діла, і юна дослідниця вмить приєдналась до пошуковців. Зібрали Вірку, Надьку й Любку і побігли на вокзал.
Сашкова мама на радощах не знала, куди дітей посадити. Вірка, Надя й Любка просто щасливі. Хазяйка, баба Ксеня — та, що її оце ж і доглядала мама, дибаючи по хаті туди-сюди з двома палицями, вмудрилась зробити так, що через десять хвилин стіл аж вгинався. Софія марно пробувала визначити, справді баба хворіє чи вдає. Зрештою, мабуть, справді, бо, по-перше, не всі ж такі, як дід Кваша, по-друге, не всіх же підозрювати, як бабу Валю!
А по-третє, її зараз найбільше цікавила Вікторівка. Часу не так уже й багато, сьогодні ж на Вишнопіль вертатись!
— Була там колись пані, Вікторія і звалась, атож! І палац колись був! Теперки там психлікарня, усередину не пускают! Але ви Праксю Яковенко спитайте, вона в нашому селі десять год замужом була, то я її трохи й знаю! Пракся вже хоч і ходе на чотирьох, такечки, як оце я, але, кажут, ще при пам’яті. ЇЇ баба в панів служила, то, може, що й розкаже!
— А ви самі теж, мо що знаєте? — доскіпувалась Віта.
— Де там! Я ж, як і оно мама Сашкова, — сама вишнопільська, то геть про Матвіївну мало що знаю, не те що про гинші села! Тако сошейкою, сошейкою — прамо у Вікторівну й попадете! — проводжаючи, викульгала аж за хвіртку баба Ксеня.
"Сошейка", мабуть, була колись обсаджена деревами: подекуди в хащах на обочинах дороги Софія, Сашко і Віта натрапляли очима на широченні пеньки на однаковій відстані один від одного. Нині дерев не було, але Софійка так пройнялась минувшиною, що уявляла, як панна в кареті милується краєвидами, повертаючись до маєтку.
На підході до села по обидва боки шляху похмуро стирчали руїни колгоспних ферм, і романтика щезла. Руйнування чи то панських палаців, чи вже надбання радянських часів — це таки нищення!
Але коли вступили в село, ностальгійний настрій повернувся.
— Дивіться, оно скульптура! — вгледіла попереду якусь архітектурну форму.
Якийсь ніби велетенський молоток і надщерблений півмісяць, оригінально!
— Серп і молот! — здивувалась Віта, наче знайомого стріла.
— Ти про що? — Сашко й Софійка.
— І в на’ колгоспі колись була! Символ СРСР! Прадід мій ще й постражда’ через неї!
— Через неї?
— Десь повторив сільську примовку "Серп і молот — смерть і голод". Хтось доніс куди тре’, і прадіда забра’ на десять років як ворога наро’!
Ось вам іще одна жертва режиму!
— Ви, діти, вже, мабуть, серпа й не бачили! — під-прягся до розмови чоловік, що поряд волік порожню тачку. Нахилився до неї, відгорнув мішка і дістав мі-сяцеподібне знаряддя: — Ось він, годувальник! І досі служить!
— Чо' б то ми не зна’?! — пхикнула Ві-ку-ку.
І Софійка знала, просто бетонна скульптура так облущилась, що й не пізнаєш одразу!
— Серп і молот, власне, означають таку собі єдність селян і робітників, — пристроївся у ході до наших пошуковців перехожий. — Шкода тільки, що далі закликів діло не йшло! А там, де зараз це одоробло, до революції церква була. Кожен, хто в'їжджав у село, найперше її бачив!
Господи, ще одна жертва! Та якби ж одна! У Симиренківській садибі і в Половинчику на місці церков будинки культури споруджено, у Вишнополі — обсаджений ялинками пам’ятник цьому, як його... Забула прізвище, лиш знає, що комусь із головних організаторів червоного терору... Під церкву тепер мусили переробити барак біля маслозаводу... А тут — ці серп і молот...
— Але де ж скульптури і парк Щербанівських? — повернув до справи Фадійчук.
— Від парку ще де-не-де полишались дерева, — пояснив чоловік. — Хоч найцінніші, найрідкісніші браконьєри повирізали і досі вирізують. О, дивіться!
Вони саме минали широченний ялиновий пень.
— І там ще буде, і там, зараз пройдем — покажу... А від скульптур нічого вже не знайдете. їм повідбивали руки-ноги ще у двадцяті роки минулого століття. Така політика була: все панське — геть! То молодь, яка проголосила себе новим пролетарським поколінням, залюбки трощила статуї італійських майстрів та іші безцінні речі.
— Невже так допекло усе панське? — не вірила Софійка.
— Та ні, наші пани якраз, кажуть, дуже добрі були! Це в Матвіївці самодур — людей на собак міняв, і бив, і знущався! А нас Бог милував! Навпаки: попередній пан, Левко — батько Олександра Щербанівського —
дуже багато сил доклав, щоб кріпосництво ліквідувати! Та тут, на цьому хутірці, за нього й кріпаки жили по-людському! Коли в революцію повсюди створювались комітети незаможників, у нас туди нікому було йти!
Софійка завмирає. То незаможники — це... їй аж соромно! Бо, натрапляючи на слово у радянських книжках, розуміла те як незаможники, незаміжні тобто. Тому й найнудніша історія набувала сенсу: хтось незаміжній, отже, є надія на весілля, і далі йтиметься про кохання. Добре, хоч ні з ким не ділилася тим розумінням!
— Були всі заможні, усі багаті!
— А нащо ж нищили? — запитала Софійка.
— Такі наші люди! В інших селах нищать — то ми й собі... Тільки й того, що в Матвіївці каменя на камені не лишили, а наші в палаці лиш вікна повибивали та підпалили! Людська натура — темна штука...
— Ви гово’, наче вчитель! — мовила Віта.
— Так і є, тобто було. У матвіївській школі працював, тепер на пенсії. Та й зі школи майже нічого не лишилось: середня перетворилась на восьмирічну, та й у тій по п’ять душ у класі... А оце вже почався паркан колишнього маєтку. Тепер там закритий заклад: районна психіатрична лікарня. Туди, звичайно, нікого не пускають.
— То ми палацу й не побачим? — Софійка готова була долати паркан і без дозволу.
— Ходім сюдою, через Левкову греблю...
— Левкова — це на честь Щербанівського? — стрепенулась Софійка.
— Гм... Може, й так! Отам із одного місця трохи видно...
Попетляли вузенькою стежечкою в споришах, перейшли кладочку над ставочком і вийшли до місця, де кущі відступали і очам відкривалося більше простору.
— А он і корпуси! — вказав чоловік на великі, але нічим не примітні приміщення-близнюки. — Один, другий і третій... Всі перероблені з панських!
Споруди нічим не схожі на старовинні: обкладені сучасною плиткою, з сучасними вікнами, перекриті шиферним дахом...