По-друге, хід конем зробила і... Ві-ку-ку. Покинувши домашнє хазяйство і родину, вона знанецька, без жодного попередження, приїхала до Вишнополя.
— О, ба’, і в тебе з Павликом не все гаразд? — метка гостя за секунду помітила відсутність портрета на стіні.
Утім, поки Софійка намагалась щось вигадати, леськівчанка вже викладала причину відвідин. Вранці Віта отримала такого листа, такого листа, що не виплакатись подрузі просто не можна!
...Вони вже послались на одному ліжку в Софічиній кімнаті (решта спальних місць зайняті Сашковими сестрами), дивилися на зірки, що проглядали крізь кучеряве гілля у відчиненому вікні й розмовляли про життя.
Час від часу Ві-ку-куся укотре діставала й перечитувала Павликове послання.
"Дорога Віто! — писалось у ньому. — Питаєш, чому я довго не озиваюсь. А мовчу я тому, що з кожним разом писати все важче. Бо ти постійно наголошуєш, що ми з тобою — пара, що повинні бути вірними одне одному все життя і не дивитися, як ти пишеш, наліво"...
Софійці мимоволі пригадались Хазяйчині слова: "Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж — тримайся все лівого та лівого". Йшлося, звісно, про те, що Пустельникові слід іти дорогою правосуддя, а їй, Софійці... А їй — іти за покликом серця!
— "Ти пишеш, що маємо жити разом і померти в один день, — укотре читає далі гостя, — Але я ще не хочу ні з ким жити і, тим більше, помирати — ні в один день, ні в різні!.."
— От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! — теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не "прив’язувати" хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві-ку-ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!
— Та я що? Я ж нічо’... — уперше плутається в словах Віку-куся, — Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..
— От і вийшло, що перелякала хлопця! — Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: "Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник!"
— Прив’язуватись він не хо’! — сьорбала носом Віта, — Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!
— "Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? — цитувала далі Софія. — Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників"...
— Не, ну, як він сміє, га? — підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. — Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!
— Не наче, а й справді відшиває, — зітхнула Софія і прочитала останні рядки: "Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива!".
— Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! — била кулаками в подушку леськівчанка.
— У тебе життєвий принцип "менше кажи — більше роби", тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?
Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про... Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь-які сердечні питання — о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!
Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.
Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.
— Віку-кусенько, ти чого, рідненька? — вхопила по-другу за плечі.
— Знаєш, я просто нікому не тре’! — обливала сльозами подушку Віта.
— Та не може цього буЧ — щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. —Ти ж така... Така хороша, мила, кучерява!
— Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..
— ...І щічки такі рум’яні!
— Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом — ніхто й не гля’!
— Що ти кажеш! — розгублено гладила Вітині кучері.
— І я ніколи не вийду за’!
І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..
Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..
Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Со-фійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи-ніколи-ніколи не буде з нею! І Віта ще
полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання — вона серцем чує — навіки!
— Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! — погоджувалась Віку-ку, — І дуже краси’... Але... Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!
— Всього яких сімнадцять років різниці! — Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. — Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?
Віку-ку теж не думала, що це перепона.
— Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!
Віта згідливо зітхнула.
О, Софійка все життя буде самотньою, але, як читала в книжці, боятися треба не нещасного кохання, а відсутності кохання! Віта і з цим погодилась.
"Тримайся все лівого та лівого", — чи ж не про здатність віддаватись на поталу серцю казала всевидюща бабуся?
Зараз подруги теж віддались на поталу серцю і не ховали страждань. Боже, такі молоді й такі нещасні!
Сльози несли полегшення. Невдовзі, уколисані віттям та зорями у вікні, запухлі від сліз, але вже усміхнені, дружно поснули.
45. вікторівка
Сашко припхався мало не вдосвіта: тільки дев’ята! Навіть звична вставати рано трудівниця Ві-ку-ку ще не прокинулася після нічних розмов.