— Дві паралельні риски — ознака черняхівської доби! — показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. — Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки — для печі. Ці тонкі, гладенькі —для посуду, який подавався на стіл!
Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!
— А це — шматки обмазки!
І шматок обмазки взяла!
— А ось — плаский камінь, тут вони....
Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дми-трикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..
— А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! — відхекувався біля стовбура Дмитро-старший. — Календар їхній був, чи що... Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний...
Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:
— Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!
— А чого ж тут ще могли шукати? — цікавиться Дмитрик.
— Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся — то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!
— Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? — якомога чемніше спитала Софійка.
— Ох, дитино! — протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. — Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти — ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи...
Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.
— І осьде копали! — спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.
— Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! — розвів руками дорослий Іваненко. — Гляньте, ось було ж цілих півмиски — ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!
На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами — ледве повзе!
— Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.
— Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.
Рушили до машини.
23. КРИМІНАЛЬНІ ПРИСТРАСТІ
Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро-старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.
Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):
— Стоя-а-ать! — загрозливо опустилось затемнене скло.
Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.
— По якому праву тут їздите? — спитали з машини пара затемнених окулярів і... дуло пістолета!
— А що, заборонено? — Іваненко здивувався.
— Разрешеніє імеєтся, питаю? — вийшов здоровань у камуфляжі.
От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін — мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.
— Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?
— Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! — помахав пістолетом здоровань.
— А хто, перепрошую? — допитувався дядько Дмитро.
— Ми — хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?
О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?
— А хазяїн, перепрошую, чого?
— Хозяїн жизні, ідіот!
— Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?
— Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?
— Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! — захищався нещасний водій Іваненко. — Нічого не порушував. їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!
— Ти ше й петушитись, — далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, — ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! — дуло пістолета всунулось у віконце до Іваненкової шиї.
— Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм — і ні один мент не знайде!
Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже — черепки від сердець?) — ворушились і погупували в такт.
Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з-за темного скла, Кулаківському і не снились!
Коли копійка, ледве розбираючи дорогу, на всіх парах летіла в бік далекого села, ззаду гримнуло кілька пострілів. Щось дзенькнуло по верху автівки, тато крикнув "Пригніться!", хоч і Дмитро, й Софійка без того аж поприлипали до старенького полатаного сидіння. Раз у раз підлітаючи мало не під стелю на горбах і вибоїнах.
Здається, "охрана" після зепевнень Іваненка-старшого більше не потикатись на їхню "частную"
територію, "милостиво" запропонували йому тікати. Мовляв, якщо втече, якщо вхитриться вивести машину із-під куль (вони казали: "спасти свій зад"), то ще трохи поживе.
Але це второпали, коли вже їхали по рівній трасі, асфальтом. Зовсім не своєю дорогою: тікати-бо Іваненковій машині дозволили в протилежний бік. Але й за те, як мовиться, спасибі.
— Не підкажете, чия оця вся земля? — вимученим голосом запитав Дмитриків тато жінку, що їхала на велосипеді з підв’язаною до рами сапою.
— Депутата Вербовського!
Щоб вернутись додому, робили добрячий гак.
— Чия земля? — мов зіпсований диск, питав час від часу Дмитро-старший поодиноких місцевих жителів, які траплялись дорогою.
— Депутата Вербовського! — в один голос відповідали.
"Чия земля? — Калитчина!" — відлунювала в Софійчиній голові шкільна п’єса "Сто тисяч" Карпенка-Карого. Тільки їй, Софійці, Калитки бодай шкода було: той господарем був. А тут... І вона ще хотіла правосуддя?..
Про навколишню красу не думалось, хоч сонце за полями заходило дуже червоно й гарно.