Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Страница 20 из 57

Павленко Марина

Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

— Попросила, щоб почитала її архів!

— Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила... З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шанобливо. І цим треба скористатись:

— А хто вона така, що всі її слухають?

— Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанів— ська — колишня власниця цього будинку! — Елео-нора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.

І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.

— Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.

— Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

— А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.

— Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось...

— А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

— Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім "Удома", звісно...

— І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.

— Ті, що пропали, — ущипливо зауважила жінка, — з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.

— Добре-добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! — кинулась до виходу Софійка. — Отже, до вівторка, до вівторочка!

22. Черняхівські пристрасті

Так, сьогодні вже хоч дещо вияснилось! Добре, що назустріч нікого: ні Пустельника, ні дядька Сергія... Тобто ні Сашка. Бо важко буде втриматись, аби йому... їм нічого не розповісти.

Тепер ще шукнути що-небудь у тому чудодійному інтернеті... Для початку, правда, непогано б знайти сам інтернет...

— Привіт, Софійко! Що поробляєш, куди спішиш? — іззаду її якраз обганяв... Дмитро Іваненко!

— Привіт! Та от... В інтернеті треба дещо...

— У мене?

Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!

— Можна у тебе...

— Гаразд, тільки не зараз!

— І в тебе клава здохла? — єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.

— Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз... Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним

вернутись, заодно іде, може, щось... До речі, а хочеш з нами?

. Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!

— Єсть! А коли?

— Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?

— Звісно, тільки додому дзенькну!

Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!

— А ось і тато!

Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як... оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!

За кермом опецькуватий чоловічок, Дмитро-старший. Чуб сивуватий, окуляри. Очі сірі, а не чорні, яку Дмитрика: видно, син більше вдався у маму.

— Тату, це Софійка, вона з нами хоче!

— А-а-а, це та, що колись у тебе апарата позичала? — привітно блиснули окуляри з машинного вікна.

— Та’, то була Росавка, вона вже ж виїхала! — знітився Дмитрик. — Це Софійка, сидимо за одною партою.

— Ну гаразд-гаразд, просто бачу, що теж красуня! Навіть ще краща! — тепер дядько Дмитро кинув у жар і Софійку. — Завалюйте в салон, раз надумали! Умощуйтесь зручно, бо їхати довгенько: не тільки в сусідній район, а й у іншу область!

Софійці саме такого й треба. Щоб ніяких проблем! їдеш собі — милуєшся, їдеш — милуєшся! Така навкруг вона, ця весна, ця земля гарна, що подих забиває, сльози виступають! Усе таке веселе й сумне, беззахисне і вічне водночас, як... Як її кохання до Пустельника!

— Ого, як усе змінилось, поки я тут не бував, — бубонів собі під ніс дядько Дмитро, коли вже наближались до мети. — Те повирубували, те позаростало... Чи й упізнаю той камінь, під яким глека сховав?

— Скажіть, а на Куріньку ще ґрунтівки не заорали? Проїду своєю тарадайкою? — пригальмував біля селянина з мішком.

— Проїдеш! — насуплено прикинув чоловік.

— Дякую! — завів двигуна Іваненко. — Може, вам по дорозі, то сідайте, підвезу!

— Не, Боже збав! — ще більше насупився подорожній. — А самому тобі чого туди?

— Та... Діло є... — зам’явся водій. Не розказувати ж про глека!

— Хіба що діло! — рушив собі далі селянин. — Без діла туди краще не потикатись!

— Чого? — здивувався Дмитро-старший.

— Панське воно теперки! Простим людям зась! Останні слова уже потонули в дирчанні жигулів.

— Жартівник та й годі! — гмикнув до Софійки і Дмитрика тато. — Панщини боїться! Ще б згадав про царя Тимка, як була земля тонка! Або про черняхівських вождів!

Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні — непролазні хащі! Дмитро-старший навіть апарата свого — для розшуку металевих деталей — не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.

Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра-старшого, була колись річка. Біля неї — селище древніх людей.

— Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! — задирав голову Дмитрии. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітній землі!

Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.