'пінську, метушню, шкварчання, дзенькіт і перегукування...
— Л ось, дівчата, водо— і теплопостачання! — Батько посмикав за уламок труби, що стирчав зі стіни. — і все — в стіну заховане, не так, як роблять нині: труби стирчать, ніде й меблів поставити! IIявіть не зігнеться, не те що наші, теперішні! ЕтІ Зварювальних апаратів не було, все на скрутках, але ж міцнюще!
В інших залах так само стирчали залізяки.
— Якщо таке міцне, то хто ж його пообривав? не могла втямити Софійка, бо це ж яку силу, видно, мають тутешні привиди! — Ви ж людей сюди не пускаєте?
Мабуть, вона запитала щось не те, бо їхній екскурсовод якось іронічно пересмикнув вусами.
— Тобі слідчим працювати, а не в школі вчитись! — похитав головою. — Тут, дитино, все простіше і все складніше. Подзвонили згори, наказали здати все залізо на брухт, то солдатики й виконали!.. Які батареї були, які труби!..
Софійка задерла голову й пробувала збагнути, як тут згори можна подзвонити. Може, там, на баштах, — дзвони, як у церкві? І привиди в них калагь-калать?
Натомість побачила дивовижну прозору, хоч і забруднену вже стелю із акуратних скляних квадратиків. Не дивно, що тут, у загалом похмурому
замку (ще й знадвору все деревами пообростало!), аж так ясно! Над головою — небо!
— Це ми в парадному вестибюлі! — оголосив батько, вказуючи на широкі сходи, які вели на другий поверх.
Звідти Вітин тато повів їх у темний просторий коридор, радше невеличкий зал.
— Дозвольте відрекомендувати: портрет самого пана Тадеуша!
Ізсередини над вхідними дверима (тими, що в них не вдалося сьогодні зайти) поміж гіпсових квітів та листя красувався невеликий барельєф чоловічої голови. Намагалась розгледіти риси вчорашнього привида — ні, нічого.
11. Знайомство
— А яким був цей Тадеуш? — запитала Со-фійка.
— Хто вже його зна! Коли в революцію здавав позиції, то золота свого не здав! Позаховував! Десь тут, на території! Кажуть, усіх тих селян, які брали участь у цій секретній операції, забрав із собою. Жоден з них не повернувся, та чи й дав їм Тадеуш і до вечора дожити? Конспірація потребує жертв! Ми так і не знайшли тих скарбів, хоч розвідку провели капітальну.
В цю мить Вітиному татові подзвонили по радіотелефону.
— Перепрошую — служба! — кивнув до дівчат. — Ви поки пройдіться у той бік. Тільки не забувайте про підвищену боєготовність: штукатурка не дрімає!
Та цікава до всього Віка не збиралась нікуди йти: вирішила бути в курсі татових розмов. Тож Софійка рушила залами сама.
З особливим трепетом споглядала залишки гіпсових узорів. То тут, то там — прикрашені кахлем і мармуром грубки чи каміни. Вихід на широченний балкон-терасу: кіньми їздити можна!
А це... Рояль!!! Білий обдрашпаний рояль. Із підсвічниками над клавіатурою, заплилими воском.
Скрадаючись, підняла кришку: далекі від музики люди завжди норовлять бодай побамкати по клавішах. Кришка зі скрипом відчинилась, і Софійчин вказівний палець уже готовий був добути якусь ноту.
— Панні сподобався наш замок?
Палець так і застиг, не породивши звука. Та й сама Софійка, здавалось, отерпла, не здатна була і ворухнутись.
— Розумію, що не дуже...— продовжив голос. — От якби панна завітала років за сто перед цим, була б вельми і вельми подивована!
Урешті палець сіпнувся назад, а рука поворухнулася і легенько, повільно, як у сні, закрила кришку. Навіть задерев’янілий язик здобувся на слово:
— Н-н-ні... Панна й так... Панна й так дуже под... подивована...
Ноги вже оклигали і поволі задкували до виходу.
— В-в-велике е-е... (Як "дякую" по-польськи? Адже Дашківські поляки!) е-е... дзєнькує за гостину!
Це був — так-так! — той самий напівпрозорий хлопчик з довгим волоссям, якого вчора побачила у вікні! Який грав "Місячну сонату"! Це був — слід називати речі своїмиіменами — той самий привид!
— Ян-Казимир Дашківський! — ґречно представився незнайомець. — Син Тадеуша й Марії! Для файної панни можна Завтрашній. Так мене кликали мої рідні. А як ся назива панна гувернантка?
— Я не гувернантка! Ви мене з кимось... Я — просто Софія, паничу...
— О, Софі, як чарівно! Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки матимуть її гувернанткою?
Хлопчина щось плутає! Може, хоче доєднати її до когорти привидів? Озираючись на вихід, поспішила перевести розмову на інше:
— А чому ви граєте лише "Місячну сонату"?
— Бо, на жаль, ми з фрау Ґретхен устигли вивчити тільки "Місячну сонату"! Взагалі я до музики не дуже, але ночами тут буває так тоскно!
Ого, тут ще й фрау Ґретхен! Компанія підбирається веселенька!
— Софі, певно, знає, що музика — це як найчистіша вода. Розтаєш у ній, наче цукор у каві, й ніби перестаєш існувати. А отже, перестає існувати й туга! Граю ж так собі...
— Не прибіднюйтесь, у вас дуже гарно виходить! — намагалася задобрити Яна-Казимира-Дашківського-Завтрашнього (плюс ще один непомітний крок до виходу).
— Панна хоче, щоб я заграв? — аж засвітився Ян-Казимир.
— Соф’! — раптом загукала в коридорі Віта. — Ти де? Нам уже пора!
— Дівчата, заквадратюємося: терміново викликає начальство! — гукав і її тато.
— Мушу йти! — Тепер було чим виправдати свою таку жадану втечу. — Прощайте!
— Нехай панна приходить ще! — заблагав Казимир, стаючи вже наполовину прозорішим.
— Але ж я сюди без ключів не зможу зайти! — шукала причини, аби не тривожити більше цього дивного хлопця.
— Хай панна тричі постукає у вікно, в яке вона зазирала вчора: я чекатиму і впущу!
Ти ба, все у нього схоплено!
— Але я не здолаю муру! — продовжувала викручуватись.
— Хай панна прийде з боку ставка! — не здавався новий знайомий. — Від того місця, де ви, купаючись, уперше побачили замок, є в очеретах вузенька стежечка вздовж берега.
Господи, цей Казимир якийсь усевидющий!
Не пригадує, чи ще щось казала: з радістю вилетіла до своїх провідників.
Здається, в ту секунду привид щез.
— Ти якась бліда, — насторожилась Віта.
Ще одна всевидюща й усезнаюча!
— ...і ніби з кимось балакала?
— Ві-ку-кусю, дорогенька, вибач! Я не можу зараз говорити: мені дуже зле! — відповіла щиро.
— Я каза’, що все марно! — підсумувала товаришка.
Важко було не погодитись!..
12. Несподівані близнючки
Софійки вистачило на цілих два дні. Два дні вона сумлінно виконувала табірні завдання, мужньо їла супи, старанно ходила на гурток з малювання, активно перегарикувалась із Павликом, регулярно телефонувала додому й уважно вислуховувала домашні новини. Уночі ж — міцно спала і не чула ніякої музики.