— Зрештою, справді? — запитально глянув на вожату Андрій Ігорович.
Підбадьорена Софійка, а за нею інші "орлята" повилазили на приступки й поприлипали до шибок.
— Ось тут, у цій залі! — Павлик майже шепотів, але його шепіт відбився від стін і розкотився луною.
Частину дітвори з приступок ніби вітром здуло, решта ж покрадьки ринули до вікон.
— Оно воно! Оно! Оно!
У глибоких сутінках покоїв білів рояль, на ньому перебирала клавіші якась дрібненька напівпрозора тінь. Це було хлоп’я, хоч за довгим
волоссям, панськими панчішками й нагрудним бантом можна було б угледіти в ньому і дівчинку.
Зненацька тінь повільним, наче у сні, рухом повернулась до непроханих глядачів.
У дітей (Софійці здалось — у неї) вп’ялися двоє величезних, бездонно сумних очей. Очі ніби бачили і ніби не бачили гостей. Такі очі Софійка, без сумніву, вже зустрічала: в примари Катрусі Кулаківської! Певно, так дивляться усі привиди.
— А-а-а-а!!! — Юні дослідники кинулись урозтіч від замку.
— Спокійно! Нічого страшного, — намагався вгамувати переляк Андрій Ігорович.
Проте Алла Іванівна, штовхаючи в плечі, випихала хлопців і дівчат із непевного замковища:
— Всі по двоє — до центральних воріт! Швидше, швидше, швидше!
Так не тікають навіть од грози.
А "Місячна соната", сміючись і ридаючи, видзвонюючи і хлипаючи, наче бігла їм услід.
Останніми покидали мури двоє: Софійка, яка, оглядаючись, усе намагалася вловити у тьмяних вікнах загадковий погляд, і Павлик, який гарячково домальовував у альбомчику сміливе (не боїться такої висоти!) баштове деревце.
9. Заради дружби
Сиділа за клумбою і телефонувала Вадові. Недаремно ж стільки місяців берегла номер його мобільного в своєму записничкові!
Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою... Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати... Ні, просто попросити передати вітання однокласникам... Або сказати "Алло!" й послухати реакцію на свій голос... Або...
— Ку-ку! Приві’!
Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.
— Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо ? Ми з мамою пекли!
Що ж, доводиться чимось і жертвувати:
— Гаразд уже, давай!
Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:
— Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?
— Ну... це наш... Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.
— А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.
— Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати... Але як подружці... Привид це наш... Замковий... З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!
— Страшна? Як на мене — звичайнісінька "Місячна соната"!
— Він і не в місяць гра’!
— А вдень?
— Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.
— Навіщо?
— Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!
— Може, проберемось туди крадькома?
— Здуріла? Я не хо’!
— Але ради мене, твоєї подруги?..
— Гм... Якщо тобі так кортить на побачення з привидом... Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?
— На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але... Як ти це зробиш?
— Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.
О, запахло неабиякими враженнями!
— Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?
— Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..
10. На побачення
В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту,
бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала 6.
Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.
— Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..
— Соф*, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.
Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:
— Сюди вже багато років ніхто не заходив: основну військову частину давно перекинули ближче до міста. А госпіталь, який був у замкові, ліквідували.
— А що ж ви досі тут стережете? — поцікавилася Софійка.
— Військова таємниця! — усміхнувся самими вусами. — А коли по правді, то вже тільки територію. Як мовлять цивільні, ні сам не гам, ні комусь не дам! Хоч без нас привид навряд чи впорався 6. У цього замку ворог номер один — звичайні
люди. Понищили 6 усе, розтягли по камінчикові. Ет, невдача! Заїло! Доведеться йти з чорного ходу!
Хід був і справді чорний: через темний-тем-нющий підвал. А поряд — ще й вхід до колишньої псарні: за тими круглими заґратованими віконцями панські хорти ночували, а отут на майданчику бігали.
— Колись була електрика, — ступив униз на невидимі сходи Вітин тато, запалюючи ліхтарика. — Пан був не дурним, усе робив за останнім словом техніки!
— А де ж вона поділась? — наївно поцікавилася Софійка. Відповіді не почула.
Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!
По обидва боки — ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть "морозильну камеру": її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.
Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору. Піднялись крутими спіральними сходами, які з підвалу вели якраз на кухню: аби челяді зручно бігати, за чим треба. Тут же — велетенський чан для миття посуду, плити, обкладені кахлем. Хоч повсюди розкидано всякі пробірки та колби від реактивів (сліди військового шпиталю), неважко було уявити кухонну, ще