— Не кидає, а повертається до батьків, це зовсім інше!
— Один чорт! Порадь, як мені тепер! Як жити?! — ледь не навколішки падав перед дівчинкою. — Може, попрошу старих, то й собі під Полтаву перекочуєм?
"Аж розбіглися!" — Софійка сміється в душі, уявляючи, як Вадові родичі лексусом доганяють Росаву.
— Вона ж обіцяла телефонувати, писати?
— Обіцяла! Але ж... Я здохну без неї!.. Як... як найвошивіший лузер!.. — мало не плакав.
Софійці ніколи не доводилось бачити, як здихають найвошивіші лузери, але то має бути печальне видовище. Бо на Кулаківського тяжко було дивитись.
Не здохнеш! — уперше несміливо торкнулась до своєї колишньої мрії — Вадимового рудого чуба. Співчутливо погладила. — Повір, це минеться! Переживеш.
— Думаєш? — у його зацькованому погляді зажевріла надія.
— Знаю!
Ще б пак! Софійка сама пережила! Її давня довічна й безмежно вірна любов до Вада минулася...
Удома замішання: така гарна дитина більше не буде прикладом тутешній дітворі! Мама недавно від баби Валі — у тої взагалі істерика.
— Ми товчемо їй, що батьки помирилися, що сім’я возз’єднується і треба радіти, а вона плаче! — скаржилась мама Софійці. — Але, уявіть собі, Рося промасажувала їй скроні, підживила якоюсь сонячною енергією, збризкала водою, настояною на місячному сяйві — і попустило. Стара задрімала, Росавка тим часом побігла до Сніжани: обіцяла їй дати на прощання ще кілька уроків, а Пустельникові хоче подарувати на згадку якусь картину. То я, поки стихло, додому повернулась. Виведу малого трошки на вулицю!
— Ти вбирай, а я з ним погуляю! — напросилася Софійка. Адже останнім часом гуляти з Рости-ком — суцільні відкриття!
Але спокою не побільшало. Не встиг Рос-тик ступцяти зі сходів, як ними вже піднімався якийсь літній чоловік з паличкою.
— Вибачте, Валентина Петрівна тут мешкає? — вказав на бабині Валині двері.
— Ви, мабуть, помилились! Тут живе тільки баба Валя! З Росавою і Фантиком! — авторитетно заперечила Софійка, забувши, що баба Валя й справді Петрівна!
— З Фантиком? Отже, я на правильному шляху! — радо усміхнувся чоловік і подибав догори.
Софійка затрималась біля порога й почула, як задзвонив у квартиру.
Бабі зараз і так нелегко, а тут ще ці нові полтавські родичі дістають!
57. Довга розмова
Софійка з братиком саме полювали за раннім квітневим метеликом, як Росава повернулася від Сніжани.
— Як там наші Кавуни? — Софійка відволіклася від метелика, і Ростик почав досліджувати мурашок. Якимось ентомологом буде, чи що?
— Баштан почувається чудово й переказує вітання! — усміхнулась Рося.
Ну, хіба не дотепниця? Не розумниця?
— Може... я піду зітру той малюнок?.. — Мусить бігти за братиком, що таки ж рветься кудись подалі від Підліснячки.
— Неприємностей хочеш? Як мовить Кулаківський, розслабся і не парся! Однак нічого не поможе!
— Кулаківський?! Жартуєш! — Софійці залишилося хіба що традиційно перевести на інше.
— Хочеш, зітру з його пам’яті всі згадки про мене? — допитливо скосила очі.
Ну в точку ж б’є, в самісіньку!
— А можна? — здивувалася Софійка. — Ось тільки... Кого він буде згадувати... замість тебе?
— Смішні ви, люди! — похитала чарівною голівкою Росяниця. — Все аби щось мати взамін! Ні, тут я безсила! А от порожнечу в пам’яті на місці Підліснячки забезпечити можу!
— Порожнечу? — уявила колишній байдужий погляд Кулаківського і злякалась. — Тоді не треба! Хай уже буде, як є! Тільки не порожнеча!
— Як скажеш! — здвигнула плічками красуня. І, завваживши посмутнілий Софійчин погляд, весело додала: — Та не побивайся так! Повір: Вадові почуття до мене й без того швидко вивітряться! Не той це хлопець!..
Рося затнулася. Згадала хлопця, за яким шкодує насправді?
— А як же майбутнє листування, телефони?.. Ви ж домовлялися...
— Ха-ха-ха! — Росава гойднула пишним хвостом. — Вадим листується! Ти це уявляєш?
Софійка уявляла погано.
— А телефон, сама знаєш, може бути зайнятий чи "поза зоною"!
Що може, то може!
— Між іншим, телефонуй Сашкові: уже доступний. Так от про Вадима. Обіцяного три роки ждуть, хіба не знаєш такої приказки? Майже сучасної: в мої часи так тонко хитрувати не вміли!
— Ох, зажди, віднесу цього опецька додому, бо не дасть добалакати! — пострибала виловлювати братика з калюжі. — Нагулявся!
— А я збігаю дізнатись, як там баба Валя! — підхопилась і Рося.
— Ох, піди, бо якийсь чоловік годину тому як зайшов до неї...
— Старенький такий? З паличкою? Тоді я краще пожду тебе тут!
Софійка стрілою вилетіла на другий поверх і вручила мамі зателепаного Ростика. Стрілою злетіла й донизу, аби не згубити нитки розмови.
— До речі, про бабу Валю... — торкнулась чи не найболючішого питання.
— Не хвилюйся, я за неї подбала! Той чоловічок — із сусіднього кварталу. Старий, самотній, ще й кіт здох недавно!
— Не розумію, до чого тут він і його здохлий кіт!
— Дивно, як правило, ти ці речі швидко хапаєш! Заміж її хочу видати, от що!
Ах он як! Баба, виходить, недарма казала, що вуж — це муж! От лише вона й сама не думала, що для неї! Але...
— Може, за пана Гарбуза? Приємний літній чоловік, не п'є і не курить!
— Софіє, ти мене часом дивуєш! Як мовлять Віта й твій хороший дідусь Іван, ку-ку! Хочу видати за того чоловіка, який зараз у баби вдома! І, судячи з першої зустрічі, все йде на лад! Утім, Фантик йому просто не може не сподобатись! А пан Гарбуз, до твого відома, не стерпів би в квартирі й духу котячого! Як і я! Чого-чого, а котів не люблю! Може, тому, що води бояться? Чи тому, що рибу їдять? Фантик мене дратує, і я мимоволі тягну з нього енергію! Тільки я зникну — він оклигає і розквітне!
Софійка вражена. Підозрювала: у тім, що кіт вихуд, без Росави не обійшлось. Хоча й не уявляла, як це — котів не любити.
— Вважай, що це єдина моя вада! — продовжила та. — А може, тому, що за часів нашої, як ви кажете, білокрилівської культури свійських котів знали хіба в якомусь далекому Єгипті!
— Мишей у вас ловили вужі! — похвалилася знаннями Софійка.
— О, вони взагалі розумники! Могли виконувати прості команди й завдання! Гарбуз не зду-рив! Але баба Валя не стерпіла б у квартирі його археологічного музею! До того ж пан Віктор — самітник за вдачею, деяким людям одруження протипоказане!