-І очі побережи! — відскочила так само хитро. —
Вони ще згодяться — вистежувати матеріал для поповнення колекції!
-Ну ти даєш! — відмахнувся, чи то від її слів, чи від гілки.
А вона вже поспішала стежкою далі, весело підганяючи:
-Скоріше, бо там уже десь Альбабарін у черзі заждався!
Тепер вона знов почувалась метеликом, але метеликом вільним, легким, прудким. Метеликом, який дзвінко й розкотисто (на весь ліс, либонь!) сміється. Метеликом, за яким онде ледве встигає такий діловий і такий накачаний пацунчик!..
32. ОКО ЧАРІВНИКА
Решту дня Софійка думала. Насамперед вона почувалася переможницею: так легко, без жодних образ уникнути, може, навіть дуже великої дурниці! По-друте, чітко усвідомлювала, що власного розуму їй би нізащо не вистачило, це — справа таємничого Сашкового камінчика, якого (камінчика, не Сашка!) з вдячності навіть поцілувала. Також передчувала, що від Туза тепер слід чекати нового підступу, хоч як старанно він удає, ніби не знає ні Софійки, ні метеликового раю. І те передчуття, треба визнати, приємно хвилювало.
Усе це, затесавшись якнайглибше в юрбу, осмислювала, поки помагала Ліді Василівні зашивати тента (збиралось на дощ), поки обідали, поки, щойно виступило сонечко, вони чалапали нарешті все вгору та вгору до Смарагдового озера, поки лазили драбинками-мостами над водоспадиками й природними джакузі (хоч їй побачились, крім кам'яних, і бетонні підпорки).
Трохи повернулась до реальності, аж коли стали нарешті перед самісіньким озером. Воно справді було безмежно смарагдове, зворушливо кругле і невеличке. Воно було чудове!
— "Озеро, хто ти?.. Кругле свічадо? Ні, я — око чарівника!" — та ж слова маминого улюбленого поета Свідзинського мов про це озеро писані!
— Ай правда, тут якісь чари, — озвалась Віта, яка цілу дорогу не зронила й слова, тільки мовчки дріботіла, мертвою хваткою вчепившись у Софійчину руку. Правда, Софійка, зайнята своїм, насилу завважила і Вітине мовчання, і саму Віту.
— ...Як і в усьому, що сього’ сталось, — глибоко зітхнула подружка, і Софійка нарешті насторожилась:
— Що? Ану розказуй!
Ві-ку-куся перепалала-перечервоніла, а потім, знову зітхнувши, почала:
— Коли ото Тимур підкликав і забрав кудись тебе... То десь через годину знову підійшов... І... як це сказати...
— Так і кажи, не муч! — аж тіпало Софійкою (невже у хлопця стало нахабства відкрити нещасній дівчині свої почуття до Софійки?). — От уже б не подумала, що ти можеш бути такою неповороткою на язик!
— Так-от, він... заявив, що хоче мені щось цікавезне показати... Ухопив за руку, отако, як оце зара’ я тебе... Повів якимись хащами...
Так он чому не знайшла Віти, коли мала зашивати тента!
— ...Потім ми стали під високим кущем... Він сказа’, що якби моє прізвище справді було Кущ, то... А так моє прізвище Терен... А цей кущ, каже, не терен...
— Віто, нащо ці ребуси? — уже здогадалась, куди привів Альбабарін Віту, але не розуміла, чому він її туди привів. Тобто чому привів саме її. Хоч усередині похололо від недоброго передчуття.
— А я йому: це не терен, це глід... У нас ще кажуть на нього боярка. А тітка мовить — гльод...
— Ще по-латині назви? — втрачала терпець Софійка, хоч десь у підсвідомості й проскочила назва "Боярка" — бачила, їдучи з Пустельником і Сніжаною до столиці. Невже пішла від глоду?
— Латиницею не зна', але російською — боиришник... Це вже Тимур сказав... Ну, коли я назвала боярку...
— Отже, він привів тебе побалакати про назви рослин? — поцікавилась не без єхидства.
— Ой, у тому й справа, що ні... Спершу він труснув куща... І з нього розлеті' купи-купезні метеликів... Це бу' дуже гарно, але... Але те, що він сказав потім...
Софійка терпляче кидала в озеро один за одним дрібні камінчики.
— ...Він сказав, що як тільки мене побачив... Бо він ніко’ не ба’ таких кучерявих дівчат і таких... таких симпати’... І що він всю доро' не зводить з мене очей...
— Можеш не так скорочувати слова: я щось нічого не второпаю! — потрусила головою Софійка, хоч, здається, починала торопати досить чітко.
— І що я не така, як всі... А така, як ніхто... І що він такого ніколи не почував... І ні до ко'... І що я йому дуже подо'... Коротше, він хо' зі мною дружити!..
— Ви там і поцілувались? — не з великого розуму бовкнула Софійка й мало в озеро не звалилась від сорому.
— Ти що? Як мо'? — обурилась Віта, — ми ж іще тільки познайо'!
Ох, ще одна моралізаторка!
— Я, звичайно, про це мрію! Це так, між нами... Це все між нами... Але цілува' — це вже коли ми заручимось!
— Ага, і одружитесь, і будете жити довго, і ти забезпечиш йому смерть у один із тобою день! — Софійка
все більше робилась сама собі схожа на Завадчучку, але нічого не могла вдіяти. — Згадай своє листування з Павликом: ти його додавила своїм натиском і скувала довічними обіцянками!
— Я пам’ята’ про це, Соф’! — сумно кивнула Віта. — Тому нічо’ цей раз не каза’... Але він... Він сам говори’ про те, що хо’, щоб це було на все життя...
— А тоді?
— А тоді ми пішли назад... Він запросив мене сього’ увечері на поба’ біля табору на галявині! Уявляєш, перше справжнє побачення в моєму багатостраждальному житті!..
— Діти, вертаємось назад! — загукали вчителі.
Дівчата рушили за всіма стежиною вниз.
— А ще я його спита’ про пурпурові вітрила... Але він нічо’ не зна’, але, мовляв, якщо я хо’, то він удома їх мені зробить, бо він майструє моделі кораблів...
— Віт, не хвилюйся, вітрила мені подарував не він, а Туз Андрій. Просто ініціали збіглися!
— Отой старшокласник?! — одразу пожвавішала Віта. — Я ж каза’, що він на те’ витріща’! А ти ще сум-ніва’!
Атож, вийшло все навиворіт! Старшокласник, якого приписувала Віті, підбиває клинці до неї, Софійки, а Тимур, чиї погляди, здавалось, ловила на собі... Виявляється, адресував їх Софійчиній сусідці! Ух, наче в якомусь паршивому кіні! Чи не паршивому? Чим далі згадувала подробиці, тим більше впевнялась, що всі Альбабарінові слова, жарти, натяки стосувались якраз Ві-ку-кусі. А вона, дурна Софія, вважала, ніби через подругу він підбирається до неї! Як і з Лесею та Дмитром! Два обломи за кілька днів! А вона ще ж навіть посміла Віту жаліти!