— Ставай тут! — прошепотів, підвівши Софійку до куща глоду, внизаного дрібними ягодами-зелепушками. Ну і що?
— Берись сюди, — одну її руку приклав до стовбура, другу ж міцно тримав у своїй лівій жмені. Своєю правою теж узявся за стовбур. Ну а тепер що?
Андрій почав легенько трусити деревцем, і раптом... Те, що побачила, не могло приснитись і в найкращому сні, не могло прочитатись і в найромантичнішій книжці! Цілий феєрверк, ціле багаття, ціла хмара метеликів безгучно зірвалась із куща, засвічуючи супроти сонячних променів золотаво-коричневі крильця з барвистими цятками!.. Метелики літали, мерехтіли, танцювали, сідали на плечі, волосся, одяг!..
— Ну як? — переможно примружив сірі очі юнак.
Софійці забракло слів, боялась навіть дихнути, аби не сполохати, не порушити цього метеликового раю, цієї диво-казки!..
Тим часом сірі очі метеликами обліплювали її тоненьку постать, легенько торкались її очей блакитних, лоскотали щоки, шию... Вона нічого не знає про цього хлопця. А чи потрібно? Хіба усіх, кого знаємо, хочеться поцілувати? Хіба не досить оцього пронизливого, до дна її душі й тіла, погляду, в якому так і тягне розчинитись? Цих гарячих надійних і ніжних рук, у яких... Не треба бути експертом, аби знати: після таких сцен у всіх фільмах і всіх романах має бути поцілунок, і не вона це придумала...
Струснула головою, щоб отямитись, але марно: метелики вже пурхали в голові (повнісінька голова метеликів!), метеликами тріпотіли її вії, метеликами палали на її засмаглих щоках рум’янці, метеликами розкрилювались її вуста... Ніколи не переживала такого, але ж, справді, й метеликів так багато ніколи не бачила... О, та сама вона вже перетворилась на метелика, вона злітає і підіймається над землею, і зараз, уже ось-ось...
31.УСЕ В ТВОЇХ РУКАХ
І ..Але зненацька різко опустилась на землю. Бо в ній боляче і гучно загупало серце: зовсім не метеликове, кам’яне! То шматком колючої криги запульсував на її грудях Сашків камінчик, гойднувшись на мотузочку! Софійка відразу прийшла до тями, неначе
вихмелилась. Глибоко вдихнувши, вона остаточно намацала під ногами ґрунт, а з ним — і рятівну соломинку розмови.
— Боже, яка краса, як ти на неї натрапив? — рука мимовільно вивільняється з його, пальці ніжно хапають за крильця надто довірливу комаху.
— Я... Ну... — він ще пурхає десь між цих гілок глоду, але він уже схоплений, він уже починає думати і відповідати на її запитання, ситуація вже контролюється. — Це ми випадково... З Альбабаріном тут лазили, вистежували, чи рибна ця річка. Коли чесно, — квіток якихось нормальних шукали. Для декого. Торкнули ненароком — а тут отаке!
— Атож, усім букетам букет! — схвально похитала головою і повернулась зором до свого крилатого бранця.
— Ну, ми й домовились: кожен своїй дівчині це покаже, і я перший, на правах старшого! Бо й любов моя —давніша!
Своїй дівчині? Це ж чи не її збирається ще раз привести сюди й Алі-баба? Своїй дівчині? Чи не вважає цей Туз її своєю? Ба ні, Софійка ще вільна, ще нічия! Дума, якщо врятував од гадюки й від провалля, то вже й Козирний? І взагалі, хіба про таке домовляються, хіба таке потім розказують? Хіба словом "любов" — давніша вона чи не давніша (ясно ж, що Тимур закохався в Софійку вже тут, на морі, а цей пасе її принаймні з квітня) — так одразу й так просто розкидаються? Сашко б — ніколи! Це ж... Це ж має бути щось таке особисте, щось таке!.. Романтика розвіялась, і Софійка тішилась, що не встигла накоїти дурниць. Балачка потекла вже невимушено:
— В житті не бачила такого! Ліду Василівну сюди — вона умерла б від щастя!
— Ага, із сачком! Прикольна вона у вас! Фанатка свого предмета!
— Ніби ваша Олена Гаврилівна не фанатка історії та географії?
— Стопудово! Якщо не рахувати...
— ...тушканчика! — продовжили разом і засміялись.
Небезпека для Софійки минула, ризик залишався
тепер лиш для оцього трепетного створіння з коричневими, у червоно-білі цятки, крильцями!
— Ти теж фанатка. Ти взагалі якась... Не то ботанка, не то взагалі якась дика, може, й дивачка. Коротше, для мене ти — екзотика.
— Зрозуміло, — згадала Ірчині розповіді. — Мене ще немає в твоїй колекції. Ти як: уперед заморюєш-засушуєш чи одразу шпилькою приколюєш?
Говорила й дивилась на свої складені човником долоні. Тепер у них, як у в’язниці, пульсувало суцільне беззахисне серце.
— Го-го! — він був неабияк вражений її відповіддю (ще б пак, аж самій сподобалось!), бо, видно, жоден метелик із його колекції ще не зважувався на таке зухвальство! — Ну, ти даєш! Ти... Та я за тобою, знаєш, скільки стежу?.. І знаєш, скільки підступити боюсь?
— Рідкісний екземпляр? — підвела на нього свої блакитні очі й сумно всміхнулась.
— Та ти... Навіть сама не уявляєш... Та ти мене отак тримаєш, як цього мутля, серйозно!
Софійка зараз була цілком задоволена собою, крижаний холод камінчика перейшов їй із серця в мізки, і вона говорила зважено, як ніколи:
— Притчу знаєш? — лукаво зиркнула на хлопця.
— Що-о-о? — насупив брови, намагаючись розсердитись.
...Про те, як один багатій вирішив перевірити мудрість і дар пророка-мудреця. Узяв отак-от метелика
за "рильця, заховав його собі за спину й питає: "Вгащо там: живе чи мертве?"
Андрій Туз слухав, цілком по-дитячому витріщив свої завжди примружені очі.
А собі думає: "Якщо мудрець скаже "живе", візьму й задавлю метелика. Якщо скаже "мертве", залишу живим! — Софійка ніби між іншим уже прямувала до стежки, яка веде до табору, Андрій, звісно, покірно плентався слідом. — І знаєш, що відповів мудрець?
Туз явно не знав.
-А він відповів, — Софійка, за нею Козирний уже вибрались на стежку, — він відповів дуже просто: "Все у твоїх руках!"
Софійка зупинилась, великодушно розтулила долоні-човники й відпустила метелика. Той радісно замахав крильцями й попурхав геть.
— Обережно, не зашпортнись! — жартівливо підтримала юнака, який від несподіванки не лише не міг промовити слова, але й забувся дивитись під ноги. Тепер вона сміливо тримала його за руку і навіть (май же впевнено) глянула йому простісінько в очі. Він І справді на мить заточився, аж наткнувся обличчям на колючу гілку.