— Та де там! — проте, підбадьорена похвалою, Віта аж підвелась на лікті й чи не вперше за весь день усміхнулась. І вже голосніше спитала: — Пайті купаться, што лі?
Від почутого Софійка аж згубила щойно знайденого камінця.
— Вітусю, ти чого? Перегрілась?
— Ох, Соф, до чого тут сонце?! Я давно над цим дума’... Ти ж чуєш, усі тут так... Пора, мабуть, і нам...
— Як це — усі? — Уже й Леська відірвалась від ретельних пошуків.
— Тихше, ви! — кивнула Віта в бік жіночки на шезлонгу. — Вона оно з Києва. А російською ж балака’!
— Але ж вона чудово розуміла нашу українську! Інша річ, коли б не розуміла, тоді...
— А чо’ ж тоді нам у школі каза’, що це ознака великої ввічливості: відповіда’ людині тією мовою, якою вона зверну’ до те’...
Гм, і то правда!..
— А розмовляючи з нами, вона ж на українську не перейшла... Не ввічлива? — знайшлась Софійка.
— Ну, забула, може...
— В ідеалі, — порушила ніякове мовчання Радзи-вілка, — варто знати всі мови й відповідати хоч і японцеві його рідною!.. І проти російської ніхто ж нічогісінько не має! Але не в нашій ситуації, Віто! Не серед українців, яких за століття поневолення так залякали, що вони самі себе досі бояться, зневажають самі себе!..
А свої комплекси — за ввічливість видають.
Розумна вона, ця Леся!
— Причому самі не цінуємо своїх скарбів! Та як хочеш знати, українською мовою захоплюються іноземці! Француз Рембо, наприклад, обожнював українські думи!..
Ух, Леська дає!..
— Це той актор, що грав Рембо? — невинно поцікавилась Віта. Ні, зі статусом дослідниці Софійка трохи поспішила!
— Це поет-учений, Артур Рембо! — терпляче товмачила Радзивілка. — Хоч і той актор, що грав Рембо (наголос тут уже на першому складі), — Сильвестр Сталлоне, теж має в Україні якісь корені. Здається, його бабуся з Одеси, хоч, я десь читала, ніби вона все життя це приховувала — ну, як в українців заведено. Хоч і це — ще одне зайве підтвердження: наша земля — земля талантів!
— Вам то що, — стояла на своєму Віку-куся, — а я з села, мені стидно... І так мене всі за дурну мають, ніхто не сприйманні, Софійка останнім часом таки втратила дар красномовства, бо укотре не знає, що сказати, що відповісти, як переконати!.. Знов товкти про своїх предків-
козаків, які відмовились присягати Катерині Другій?.. Чи про те, як Симиренки — он які успішні й багаті — не відцурались рідної мови, рідної культури та звичаїв! Це тоді, коли в усій імперії української мови, а отже, й України офіційно "не било, нет і бить не может"!.. Чи про те, як ті ж таки передові японці свою мову й свої традиції шанують, лекцію прочитати?
— Отут, Вітко, ти що дурна то дурна, Їй-Богу! — не витримала Радзивілка. — Ти чула, як та тітонька по телефону з кимось цокотіла? Українською теревенила, аж дим ішов! А тут, видно, за роки відпочивання звикла прикидатись, щоб не виділятись, як ото ти! Я думаю, пробач, що тут півпляжу таких, як ми! Але всі, як сказав би Кулаківський, шифруються, чогось бояться, наче тут їх покусає хто! Та якби всі присутні зараз перейшли на рідну мову, то за хвилину пляж став би україномовним! Чого соромимось, чого комплексуємо? Мені ще бабця-полячка в голову змалку втовкла: пишайся, що ти та, ким народилась! А дядькова жінка, росіянка, ще й додавала: де народилась, там і знадобилась!
От розумнюща, га! Втім, і Софійці свіжа думка підвернулись:
— Альбабарін твій, перепрошую, хоч раз, як-от Кулаківський, ставив щось із себе, хоч раз на общепонят-ний перейшов? Пригадуєш, що він вигукнув, коли я про своїх предків-козаків, які не присягнули цариці, сказала? Респект їм, мовляв, респект! Мовляв, це круто, і що він сам не з підлиз!
— Угу... — по самі кучері почервоніла Віта.
— А вона тут ще про залізо якесь торочить! — вела далі Леська. — Тимур — залізо, а ти?
— А я дурепа... — Віта вже палала, як сам вогонь.
— Ні, ти не дурепа! — атакувала з лівого краю Софійка, — Ти — Вікторія! Перемога — от хто ти! Ясно? А натомість киснеш, як... як... — Софійка тільки рукою махнула.
— Дякую вам, дівча’! — зворушено шепотіла Віта. —Вірите — урок на все життя ви мені зроби’!
— Знайшла!!! — раптом зарепетувала Софійка. її пальці намацали червоно-жовтий камінчик, трохи у формі сердечка...
Всі кинулись розглядати знахідку.
— Це сердолік, справжнісінький! — від здивування тітонька, засапано прибігши від свого шезлонгу, навіть перейшла на українську.
— Вау! Круто! — визнали навіть ті, хто плював на будь-які авторитети, тобто Ірка (ой, треба ж якось із нею таки поговорити!) й Аська.
— Мо-о-онстр! — заздрісно простогнав Кулаківський. — Фартова ж ти, Софко! То коралі в шафі, то медальйони в річці, то старовинні монети, то чудодійні ікони!..
— Ще й із найдорожчих сортів, я в цьому тямлю, повірте! — продовжувала жінка з шезлонга. — Кажуть, магічний камінь, любовний оберіг! Боже, хто б подумав! Не пропали-таки! Через стільки років нищення!..
Софійка з Лесею обмінялись красномовними й переможними поглядами: вони-бо вловили в сказаному не тільки інформацію про каміння.
— Море зализує рани... Справжнє, мабуть, завжди здатне відновитись... Молодці, що не послухались мене, що на своєму стояли, шукали! Правда, мабуть, що хто шукає, той знаходить! — не могла вийти з дива тітонька.
А Софійці раптом спала чудова ідея.
— Любовмий оберіг, кажете? — хитрувато обвела зором усіх присутніх і королівським жестом простягла знахідку леськівській подружці: — Віку-кусю, дарую!
— Та... Я не мо’... Мені не тре’... Я не мо’ взяти... — горіла-палала Віта.
Юрба ж тільки вражено зітхнула.
— Заперечення не приймаються! — Софійка впевнено розтулила Віти ну жменю і втиснула туди камінчик. — Бери, я собі ще знайду, от побачиш!
Ну, хіба що так... Дяк’... Дякую, подруго! — Віку-куся розправила долоню, піднесла її супроти сонця й замилувалась несподіваним коштовним гостинцем.
Сердолік так палко вигравав барвами призахідного сонця, що навіть підкидав зайчика на Софійчину шию, де, здавалось, аж пульсував од радості вчеплений на мотузочку Сашків камінець.
А прибережні скелі, наче у відповідь на те вигравання, раптом зробились і справді блакитні-блакитні. Кок-тебель!
22. знов У порозі