— Це вже з науки езотерики, — засапано підказувала Радзивілка, стрибаючи від пакета до бляшанки, від бляшанки до пластинки. — Усяке твоє добро вертається сторицею!..
Страх яка розумнюща ця Деська!
— А ще — яку Маленького Принца: прибрався рано сам — прибери свою планету! — Софійка бадьоренько докинула.
Не завжди й спостерігала, чи все чують її подружки: вони-бо так само туди-сюди бігали берегом, збираючи сміття. Але балакала не так для них, як намагаючись відволіктись від численних поглядів, які вже, мабуть, морально розстрілювали їх із вікон автобуса. А якщо Ліда Василівна зараз ще й вигукує щось на зразок "Ви тільки погляньте, яка ініціативна наша Софійка!", — ті погляди стають ще скептичніші. Ага-ага, он і сіроокий із гурту старшокласників! Певно, тепер її має вже за повну ідіотку! Ет, хай думають, що хочуть!
Нарешті розгреблись. Повідносили зібране барахло до найближчого сміттєвого бака. Тепер тишу порушує лише море, вдячною кішечкою (ох, як там зараз Чор-нобілка?) воркочучи біля їхніх ніг.
Від автобуса (який завбачливо виїхав на асфальт) уже гукають. Прощай, море! У Коктебелі чи Меганомі ти вже, напевно, будеш інакше, хоч і не менш прекрасне!..
Усе посмутніло, і Софійка теж. Вона така самотня
І на цьому узбережжі! Як... як у тому гарнющому вірші з іншої маминої книжки... Дмитра Павличка, здається:
В морі я хотів печаль свою втопить —
Я до моря вийшов рано — море спить.
1 мені його будити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль...
Наступні рядки вірша пригадувала, вже поспішаючи до траси:
Ополудні йду до моря і здаля Бачу, що воно сміється, як маля.
І мені його смутити стало жаль —
Залишилася мені моя печаль...
Решту ж подумки продекламувала, озираючись на, здавалось, прикро схвильоване море уже з салону автобуса:
Уночі до моря знову я прибіг,
А воно мені ридало біля ніг.
І мені його самого стало жаль —
Залишилася мені моя печаль...
21. КОКТЕБЕЛЬ
Назва Коктебеля, як і можна було передбачити, з жодними коктейлями не пов’язана. У кримськотатарській мові це "країна блакитних скель" або "сірий кінь з зірочкою на лобі". Хоч скелі Софійці видались радше жовтуватими, ніж блакитними, а замість коней вулицею водили хіба ослика з мавпочкою для фотографування, назва сподобалась. І правильно, що з
приходом Незалежності містечку повернули стару напну: бачте, після війни комусь заманулось було перейменувати його на Фланерське!.. Правда, один планер (спочатку всі вирішили, що це літак, але фізкультурник запевнив, що то саме планер) якраз і сьогодні таки мрів далеко на обрії...
Все це їм розповіли під час короткої екскурсії, маршрут якої проходив і через музей досі невідомого СофіЙці поета, художника, а насамперед, здасться, оригінала —дивака Максиміліана Волошина. Треба буде спитати в Пустельника, що він думає про Волошинові пейзажі, бо як на неї, то... Аж надто холодно-сухо зображено такі гарні, такі спекотні й мокрі (від моря!) краєвиди!.. Айвазовський ліпший, а Пустельник — то й узагалі поза конкуренцією!
Світ тісний: серед інших письменницьких імен знов прозвучало ім’я Олександра Гріна (він тут відпочивав), і в серці радісно-боляче затріпотіло пурпуровими ві трилами. Як жаль і як добре водночас, що їхній восьмий "В" знов, як і в музеях Феодосії, зараз відокремлений від решти класів!
Після походеньок Ліда Василівна дозволила своїм змореним учням трохи освіжитись у морі. До того ж, усе одно треба діждатися решти груп, перш ніж іти до автобуса: згідно з планом, мають ночувати на Меганомі. Але тепер уже не хвилі вабили Софію-Русалоньку! її вабили камінчики, якими встелено пляж! Оце є та галька, яку мали зустріти аж у Ялті? Яке диво! Тут же ж, мабуть, і коштовні трапляються! Ну певно: ось якийсь аж голубуватий, ось із плямкою!.. Хай учителька сто раз каже, що це звичайний, просто відшліфований морем граніт, але Софійка нарешті збагнула, які сувеніри повезе додому! Ого, тут на весь Вишнопіль вистачить!..
Леся Радзивіл, захоплена Софійчиним ентузіазмом, теж заходилася збирати камінці. Тільки Віта, скрутившись калачиком і накрившись рушником, понуро лежала на пляжі.
— Даремно шукаєте, дівчатка! — хитала головою жіночка з шезлонга неподалік. — Це колись було тут багато халцедону й сердоліку: мій батько в дитинстві збирав їх жменями! Але років із п’ятдесят тому немудрі керівні мужі понівечили всі пляжі! Мільйони тонн піску повивозили на будівництво, а коли похопились, що пляж почало розмивати, позасипали береги щебенем. Море той щебінь шліфує, а самоцвітів годі шукати!
— А ви місцева? — поцікавилась Софійка.
— Ні, я з Києва, але вже друге покоління нашої родини тут відпочиває щороку, то знаю!..
Виходить, і цю красу понівечено? Але Софійка не була б Софійкою, якби і далі вперто не порпалась у гальці.
— Гребетесь, наче кури на горо’! — депресивно зітхала Віта, яка, певно, скучила за домом і почувалась самотньо. — Це зара’ мала би грядки полоти... Карто’ підгортати... А я вилігуюсь, нічо’ не роблю...
— Віку-кусю, ну чого ти? Це ж не щодня таке, перший раз у житті, можна сказати! — не відривалась від свого заняття Софійка. Біля неї вже росла третя торбинка з найраритетнішими камінчиками.
Сашків, погойдуючись на мотузочку на шиї, додавав натхнення.
— Камінь! Чого мене останнім часом так захоплює камінь? — запитувала чи то себе, чи то подружок.
— Не зна’.. Мені зара’ і море, й камені байдужі... — пробурмотіла Віта, — хіба що залізо...
— Залізо? Тебе цікавить залізо? — Софійка аж випустила з рук чергову знахідку.
— А ти що, не зрозумі’, чому? — Віта вмостилась, наче до сну, ніби й не вона завела цю розмову.
— І чому ж?
— Бо "Тимур" з монгольської переклада’ як залізо, хіба не ясно?..
Ого! Віку-куся таки серйозно закохана! І подосліджувала ж!
— Ні, вперше чую. Але звідки ти встигла дізнатись? Тут же ні книжок, ні інтернету!
— А хіба не чу’ в Феодосії на екску’? Ти про Мамая слухала, а хто його поміг розбити якомусь Тохтами-шу? Тимур! Його ж війська пізніше й розорили були Кафу, тобто Феодосію... Тоді екскурсовод і сказа’ між іншим, що в перекладі Тимур — залізо...
— Я завжди тобі товкла, що в тобі сидить велика дослідниця! — вражено похитала головою Софійка.