Те, про що я зараз пишу, може здатися комусь схожим на одержимість гравця, що схибнувся на рулетці або тоталізаторі, але не гроші мені потрібні. Я раптом відчув, а чи вирішив, що темне вікно вагона метрополітену може дати мені відповідь і звести мене із щастям саме тут, під землею, де надто гостро відчувається болісна роз'єднаність людей, а час на очах розтинається короткими перегонами і його зримі відтинки — разом із кожною станцією — залишаються позаду, в пітьмі тунелю. Я кажу про "роз'єднаність", щоб ліпше збагнути (а мені довелося багато чого збагнути відтоді, як я почав свою гру), на чому ґрунтувалася моя надія на "цілковитий збіг", на те відчуття, яке, я гадав, прийде до мене зі світу відбить у шибці вагона, прийде і покладе край роз'єднанню, якого люди, здається, і не помічають. А втім, хтозна, про що думають у цій тисняві люди, які входять до вагонів і виходять з них. Чим, окрім отого "швидше б доїхати", клопочуться ці люди, які десь заходять, щоб десь вийти, і яких єднає щось спільне лише в одному місці, у вагоні, де їхнє майбутнє — їх усіх — точно визначене, хоча лише на якісь хвилини, і хоча ніхто не знає, як ми вийдемо, чи всі разом, чи я вийду перший, а чи, може, перший вийде отой довготелесий чоловік зі згортками, і чи доїде ота бабуся в зеленому до кінцевої зупинки, чи ні, чи вийдуть ці хлоп'ята оце зараз... так, певне , вийдуть, бо вони ухопилися за свої ранці та лінійки і пробираються, регочучи і штовхаючись, до дверей, а онде в кутку якась дівчина розташувалася, очевидно, надовго, на кілька зупинок, зручно вмостившись на звільненому місці, а щодо тої, іншої,— передбачити важко. Так, щодо Ани — передбачити було важко. Вона сиділа дуже рівно, ледь торкаючись спинки сидіння, біля самого вікна, і була вже там, коли я ввійшов до вагона на станції "Етьєн-Марсель", а негр, він сидів навпроти неї, саме встав, звільнивши місце, на яке ніхто не зазіхав, і я зміг, бурмочучи вибачення, протиснутися між колін двох пасажирів, що сиділи скраю, і сісти напроти Ани. Одразу ж — бо я спустився в метрополітен, щоб іще раз зіграти у свою гру на щастя — я відшукав у вікні відбиття профілю Маргріт і виявив, що вона дуже мила, що мені подобається її чорне волосся, це пасмо, що навскісним крилом прикриває чоло.
Ні, імена — Маргріт чи Ана — не вигадані пізніше і не вжиті зараз, коли я роблю ці нотатки в записнику для того, щоб розрізняти обох дівчат. Імена, як того вимагали правила гри, спадали на гадку зразу, без усякої прикидки. Скажімо, відбиття цієї дівчини у вікні могло зватися лише Маргріт, і не інакше, і тільки Аною могла називатися дівчина, що сиділа напроти мене, не помічаючи мене і спрямувавши невидющий погляд на це короткочасне збіговисько людей, де кожен обирає все що завгодно для оглядання, тільки, боронь Боже, не ближнього свого. Хіба що діти прямо і відверто дивляться нам в очі, поки їх теж не навчать дивитися мимо, дивитися не бачачи, з таким собі виразним зумисним непомічанням будь-якого свого сусіди, із упередженням проти будь-яких душевних контактів. Коли кожен замикається у власній мильній бульбашці, бере, сказати б, себе в дужки, турботливо відгороджується міліметровою щілинкою від чужих ліктів та колін — заглибившись у книжку або у "Франс суар", а найчастіше, як Ана, спрямувавши погляд у порожнечу, дивлячись крізь людину, втупившись у цю дурну "нічийну зону", яка проходить між моїм обличчям і обличчям чоловіка, що заглибився у "Фігаро". Але саме тому Маргріт (а якщо я загалом маю рацію, то в якусь мить і Ана) повинна була кинути неуважний погляд у вікно... Так, Маргріт глянула у вікно, побачила моє відбиття, і наші погляди схрестилися за шибкою, де пітьма тунелю наклала найтонший шар ртуті, накинула фіолетовий рухливий оксамит. У цьому ефемерному дзеркалі обличчя набувають якогось іншого життя, перестають бути огидними гіпсовими зліпками, створеними казенним світлом вагонних ламп, і — ти не посміла б заперечувати цього, Маргріт,— можуть щиро і чесно дивитись одне на одного, бо на якусь хвилину погляди звільняються від самоцензури. Я там, за шибкою, не був чоловіком, який сидів навпроти Ани і на якого Ана не сміла відверто дивитися у вагоні метрополітену, хоча, зрештою, Ана недовго дивилась і на моє відбиття, якісь секунди, не більше, менше від Маргріт, бо тоді, коли Ана, не зупинивши погляду на чоловікові, що сидів навпроти неї — адже негарно дивитися на стороннього чоловіка в метро,— повернула голову до віконної шибки, вона майже одразу ж відвернулася від мого відбиття, бо я чекав цього моменту, щоб ледь-ледь розтулити губи в усмішці — аж ніяк не нахабній і не викличній,— чекав після того, як погляд Маргріт птахом опустився на мої очі у вікні. Все це тривало якусь частку секунди, але я встиг уловити, що Маргріт помітила мою усмішку і що Ана була явно шокована, хоча лише похилила голову і вдала, ніби перевіряє замок на своїй торбинці з червоної шкіри; а мені якраз захотілося ще раз усміхнутися, хоча Маргріт більше не дивилася на мене, бо Ана перехопила й осудила мою усмішку. І тому вже було байдуже, дивляться на моє "потойбічне" зображення чи ні. Зрештою вони, Ана чи Маргріт, і не збиралися цього робити, заглиблені у вивчення замка на червоній торбинці Ани.
Як це і раніше бувало, у часи Паули (у часи Офелії і всіх тих, хто з видимою цікавістю розглядав замок на торбинці, ґудзик або згин журнальної сторінки, у мені знову розверзалася безодня, де клубком сплелися страх і надія, зійшлися насмерть, як павуки у банці, а час почав відраховуватися частими ударами серця, зливатися з пульсом гри, і тепер кожна станція метрополітену робилася початком нового, невідомого сюжету мого життя, бо така була гра. Погляд Маргріт і моя усмішка, миттєва реакція Ани, що розглядала замок на своїй торбинці, були врочистим відкриттям церемонії, яка іноді починалася всупереч усім законам розуму, змушуючи хапатися за найслабшу ланку в безглуздому ланцюгу повсякденних випадковостей. Умови гри не були складні, одначе сама вона скидалася на сутичку наосліп, на безпорадне борсання у грузькому болоті, де скрізь, куди не глянь, перед вами виростає розлоге дерево, розгалужуючись у непередбачених напрямках. Паризький метрополітен по всьому своєму екзотичному каркасу, немов на картині Мондріана, по своїх червоних, жовтих, синіх і чорних гілках розкидав примхливі геометричні фігури численних, але кількісно все ж обмежених станцій. І це метро-дерево живе по двадцять годин із кожних двадцяти чотирьох, виповнюючись нуртівливим соком, краплі якого плинуть у різні відгалуження того дерева, одні викочуються на "Шатле", інші входять на "Вожірар", треті роблять пересадку на "Одеоні", щоб їхати до "Ла Мотг-Піке"; дві сотні, три тисячі, і, хто знає, скільки варіантів пересадок і переходів закодовано і запрограмовано для всіх цих частинок живої матерії, що десь занурюються в дерево, а десь вискакують, розсипаються по Галереях Лафайєт, щоб запастися або пачкою паперових серветок, або парою лампочок на третьому поверсі крамниці біля вулиці Гей-Люссака.