Рукопис, знайдений в кишені

Страница 2 из 4

Хулио Кортасар

Мої правила гри були напрочуд прості, вони були чудові, безглузді й деспотичні. Якщо мені подобалася жінка, що сиділа навпроти мене біля вікна, якщо її відбиття у вікні зустрічалося очима з моїм відбиттям у вікні, якщо посмішка мого відбиття у вікні бентежила, чи радувала, чи дратувала відбиття жінки у вікні, якщо Маргріт побачила мою усмішку, й Ана одразу ж похнюпила голову і стала пильно розглядати замок своєї червоної торбинки, тоді, отже, гра почалася, незалежно від того, як зустрінуто усмішку — з роздратуванням, втіхою чи з видимою байдужістю. Перша частина церемонії на цьому завершувалася: усмішку помітила та, для кого вона призначалася, а потім починалася битва в безодні, болісне борсання павуків у шлунку, тривожна пульсація — від станції до станції — хвилин і секунд надії.

Я думаю про те, як почався цей день: тепер у гру ввійшла Маргріт (і Ана), на тиждень раніше — Паула (і Офелія). Рудоволоса дівчина вийшла на одній з найкаверзніїпих станцій, на "Монпарнас-Б'єнвеню", що, мов гидомирна багатоголова гідра, не залишала майже жодного шансу на удачу. Я зробив ставку на перехід до лінії "Порт-де-Ванв" і відразу ж, біля першого підземного розгалуження, зрозумів, що Паула (Офелія) рушить до переходу на станцію "Марія Іссі". Нічого не вдієш, залишилося тільки глянути на неї востаннє на перехресті коридорів і побачити, як вона зникає, як її поглинають сходи, що ведуть униз. Така була умова гри: усмішка, помічена у вікні вагона, давала право йти назирці за жінкою і майже безнадійно сподіватися на те, що її маршрут у метро збігатиметься з моїм, вибраним ще до спуску під землю. А потім — так було завжди, аж до сьогоднішнього дня — дивитись, як вона зникає в іншому переході, і не сміти йти за нею, повертатися з важким серцем у світ нагорі, забиватися в якусь кав'ярню і знову жити, як живеться, поки помалу-малу через якісь години, дні чи тижні знову не здолає жага спробувати щастя і потішити себе надією, що все збіжиться — жінка і відбиття у шибці, радісно зустрінута чи відкинута усмішка, напрям руху поїздів,— і тоді, нарешті, з повним правом можна буде наблизитися і сказати їй перші важкі слова, що пробивають товщу застояного часу, купу павуків, що судомно ворушаться у безодні.

Коли ми під'їхали до станції "Сен-Сюльпіс", хтось поряд зі мною піднявся до виходу, сусіда Ани також вийшов, і вона сиділа тепер одна напроти мене і вже не розглядала своєї торбинки, а неуважно ковзнувши по мені поглядом, спинила погляд на рекламах якогось курорту, якими обліплено було всі чотири кутки вагона. Маргріт не повертала голови до вікна, щоб побачити мене, але саме це й свідчило, що контакт виник, свідчило про його нечутну пульсацію. Ана ж була, напевне, надто несмілива або їй просто здавалося дурною затією дивитися на відбиття обличчя, що посилає усмішки Маргріт. Станція "Сен-Сюльпіс" важила для мене дуже багато, оскільки, хоча ще залишалося вісім станцій до кінцевої зупинки "Орт-д'Орлеан", лише три з них були пересадковими вузлами і, тільки в разі, якби Ана вийшла на одній з цих трьох, у мене з'явився б шанс, що наші шляхи збіжаться. Коли електричка почала пригальмовувати перед "Сен-Пласід", я завмер, дивлячись у вікно на Маргріт, сподіваючись зустрітися з нею поглядом, а очі Ани в цю хвилину мирно блукали по вагона, ніби вона була переконана, що Маргріт більше не гляне на мене, тож нема чого більше й думати про це відбиття, яке чатувало на Маргріт, щоб усміхнутися лише їй.

Вона не зійшла у "Сен-Пласід", я знав, що так буде, ще до того, як поїзд почав гальмувати, бо пасажири, що збиралися вийти, звичайно дуже метушаться, надто жінки, які нервово обмацують згортки, застібають пальта чи швидко озирають прохід перш ніж устати, щоб не наткнутися на чужі коліна, коли раптове зниження швидкості обезвладнює людське тіло. Ана байдуже позирала на станційні реклами, личко Маргріт було змите з вікна світлом зовнішніх ламп, і я не міг знати, глянула вона на мене чи ні, та й моє відбиття тонуло в напливах неонових вогнів з рекламних афіш, а потім — у мигтінні людей, що входили і виходили. Якби Ана вийшла на "Монпарнас-Б'єнвеню", мої шанси були б мінімальні. Як тут не згадати про Паулу (Офелію), коли схрещення чотирьох ліній на цій станції зводило майже до нуля мою спроможність угадати її вибір. І все ж у день Паули (Офелії) я був безглуздо переконаний у збігові наших шляхів, я до найостаннішого моменту йшов на три метри ззаду від цієї неквапливої дівчини з довгим рудим волоссям, ніби припорошеним сухою глицею, і, коли вона звернула в перехід праворуч, голова моя сіпнулася, як від удару в щелепу. Ні, я не хотів, щоб тепер так було з Маргріт, щоб вернувся отой страх, щоб усе це повторилося на "Монпарнас-Б'єнвеню"... Хіба ж хтось відмовиться від наївних самооман, які допомагають нам жити? Я одразу ж сказав собі, що, можливо, Ана (можливо, Маргріт) вийде не на "Монпарнас-Б'єнвеню", а на якійсь із інших можливих станцій, що, можливо, вона не піде в той перехід, який для мене закритий; що Ана (Маргріт) не вийде на "Монпарнас-Б'єнвеню" (не вийшла), не вийде на "Вавені" — і вона справді не вийшла! — що вона, можливо, вийде на "Распай" — на цій першій із двох останніх можливих станцій... А коли вона і тут не вийшла, я вже знав, що залишається тільки одна станція, де я міг далі простувати за нею, бо три наступні переходів не мали, а отже були для мене однаковим злом. Я знову став шукати поглядом Маргріт у шибці вагона, став гукати її з безмовного і скам'янілого світу, і мій голос мав долинути до неї, мов заклик, мов волання про допомогу, мов мертва хвиля; я всміхнувся їй, і Ана не могла цього не бачити, а Маргріт не могла цього не відчувати, хоча й не дивилася на моє відбиття, по якому хвиськали світлом часті лампи тунелю перед станцією "Данфер-Рошро". Чи то перший поштовх буферів змусив здригнутися червону торбинку на колінах Ани, чи то лише почуття нехоті послало вгору її руку, щоб відкинути з чола чорне пасмо, я не знав, але в ці три-чотири лічені секунди, поки поїзд завмирав біля платформи, павуки особливо болісно ятрили моє нутро, віщуючи нову поразку; коли Ана легким і гнучким рухом випростала своє тіло, коли я побачив її спину серед пасажирів, я, здається, ще безглуздо озирався на вікно, шукаючи обличчя Маргріт у шибці, осліплій від світла та мигтінь. Потім звівся, ніби не усвідомлюючи, що роблю, і вискочив з вагона, і йшов — жива тінь тієї постаті, що рухалася платформою,— поки раптом не прочнувся від думки, що зараз, біля двох переходів, на мене чекає останнє випробування і буде складено вирок, остаточний і безповоротний.