— Що ти там уподобав?
— Та нічого. Трохи задумався.
Задзеленчав дзвоник. Дон Лотаріо пішов одчинити. То була Гертрудіс. Вона увійшла пружною ходою і, привітавшись з ними, безпосередньо спитала, на що вони згаяли сьогоднішній ранок. Пліній спокійнісінько перелічив їй усі оглянуті закамарки, покої та шафи.
Служниця вчинила їм справжній екзамен:
— А високу шафу дивилися? А велику комоду? А комірку? А шафу з діточками? А полиці в бібліотеці? А...
На всі запитання Пліній ствердно кивав головою. Змушена визнати свою поразку, Гертрудіс пішла по пиво. Пліній позіхав, сидячи у фотелі, а дон Лотаріо повернувся до балкона.
— Але тут є дещо, чого ви, напевне, не бачили, — оголосила Гертрудіс, повертаючись з пляшками пива в руках.
— Що ж це?
— Кімната духів.
— І що в тій кімнаті?
— Подивіться. Я її ніколи не бачила.
— А те, що є у шафах, на полицях, у столиках, скринях, ти коли-небудь бачила?
— Теж ні. Панночки дуже потайливі.
Облишивши цю розмову, вони неквапливо допили пиво й доїли шинку. Коли чоловіки покурили, Пліній підвівся:
— То сходимо подивимось на те чистилище з духами?
Між великою шафою часів королеви Ізабели і дверима, що провадили до невеличкого, тьмяно освітленого кабінету, світла завіса закривала вузький коридорчик, де стояла ще одна вже [302] обшукана шафа, в якій зберігалося всяке манаття й вовняні речі.
— Де ж кімната привидів? До цієї шафи ми вже заглядали.
— Духів, Мануелю. Вона за шафою. Відсуньмо її, й побачите.
І справді, відсунувши шафу, вони побачили дверцята, поклеєні такими ж шпалерами, що й опочивальня. Давніми шпалерами в стилі модерн.
— А чому її названо кімнатою духів?
— Чи я знаю? Подивіться самі! Коли ми, замітаючи, відсували шафу, вони завжди так її називали.
— Певне, жартома?
— Ні, добродії, цілком наповажне.
Вони довго добирали ключі, доки знайшли потрібний.
Дон Лотаріо відімкнув дверцята до невеличкого покою, ледь освітленого високо розміщеним віконцем, що виходило до комірки з вугіллям. Тхнуло нафталіном й пліснявою. Клацнувши вимикачем біля дверей, вони виявили, що кімната набагато більша, ніж то видавалося в сутінках. Тут стояло тільки вісім чи десять манекенів у строях різних епох з пап'є-маше, один — з лози. Найцікавіше, що над шиєю кожного замість голови припасовано побільшену фотографію обличчя.
Манекени утворювали якусь чудернацьку чоту, породжену дитячою фантазією. Один з них являв собою дона Норберто у фраці, другий-дону Алісію в чорних хутрах. Решта — відомих уже з портретів у вітальні родичів, бородатих і в кучериках, у сурдутах і довжелезних сукнях. Серед них вирізнявся манс кєн, зодягнений у військовий мундир тридцятих років, з побільшеним знімком юнака з маленькими очицями. На грудях між ознаками республіканського війська нашито серце з клаптика червоного сукна, на якому жовтими літерами вишито слова: "Марія Пелаес, навіки моя кохана".
— Це, либонь, наречений панни Марії, той, що пропав безвісти в часи громадянської війни.
Пліній і дон Лотаріо сумовито усміхалися, роздивляючись на персонажі цього дивовижного музею. Тим часом Гертрудіс нетямилася з подиву:
— Матір Божа! Але ж і напакували тут небіжчиків! Недарма її названо кімнатою духів! Цікаво тільки, де вони роздобули мундир нареченого панни Марії.
— Мабуть, то він сам їй приніс. Або купили в кого-небудь.
— Не знаю, не знаю. Дуже дивно! Чуже вбрання в цьому домі...
Манекени стояли у хронологічному порядку. Поза генеалогічними рамцями лишався тільки вояк з нашитим серцем. [303]
Дон Хасінто Амат і Хосе Марія Пелаес
Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в "Навазо", піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.
Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню "УнЬ версаль" на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.
— Скільки людей, і які вони чужі! — замислено проказав Пліній. — Погляньте лишень на всіх цих людей, що переходять вулицю, штовхаючись і не помічаючи нікого довкола. Немов рухливі предмети. У кожного своє внутрішнє життя, кожен поглинений своїми думками, а їхнє позірне життя-тільки переміщення з місця на місце у натовпі чужих людей.
— То правда. В малих містечках ми більше держимось купи. А тут люди живуть в одному місті, але не знаються, і схоже, й не хочуть знатися.
— Погляньте он на того, що допомагає незрячому перейти вулицю! Веде його під руку, але не бачить його. За хвилю він і не пригадає — сліпця перевів чи кошика переніс.
— На кого дивляться, то це на вродливих жінок. Дивись, яке жниво поглядів збирає та жіночка: усі зиркають на її ноги й вище...
— Так. Добре принаймні, що бодай це лишилось. Єдине, що ще розтоплює кригу таких ось міст, — зауважив Пліній. — Хоча я чув, що скрізь у Європі й на них уже не поглядають.
— Що тут справді бридке, то це той ведмідь посеред майдану. Ось що буває, коли невігласи бавляться в митців, — прорік дон Лотаріо. — Та ти знаєшся на цьому ліпше за мене.
— Та й сам водограй якийсь недолугий.
— Навіть більше — потворний!
За шинквасом у двох великих скляних кулях ритмічно перемішувався сік: в одній — помаранчевий, у другій — цитриновий.
— Цілісінький вечір бовтають ті соки! — обурився раптом дон Лотаріо. — Чи не простіше було б зробити це в міксері, та й по всьому!
— Це, певне, задля того, щоб викликати спрагу у відвідувачів. [304] Чого тільки не вигадають, щоб здерти з чоловіка зайвий гріш! — відказав на те Пліній.
Кав'ярня потроху заповнювалась. Провінційного вигляду чоловіки сиділи за столиками окремими громадками. Дехто навіть у капелюсі або береті. Вони скидались на заможних рантьє чи пенсіонерів, що перебралися в столицю до своїх дітей. Звідти долинали уривки розмов, пересипаних цифрами, закупівельними й продажними цінами, назвами маєтків.