— Це дуже нагадує наше містечкове казино, — підмітив дон Лотаріо.
— З приправою Пуерта-дель-Соль, а втім таке саме. Річ у тім, що більшість іспанців однаковісінькі... Тобто це ми такі, — усміхнувся Пліній.
— Так, ми діти землі й піддані плуга, чи то пак трактора. Приїздиш до Мадріда, й здається, що всі іспанці — службовики. Але це не так: іспанець — це здебільшого той, хто працює на ріллі, той, хто заледве вміє читати й писати, він каже, що вірить у Бога, але не ходить до церкви й переконаний, що монархія різниться од республіки тільки тим, що в республіці король вбирається у цивільне. І не варто про це сперечатись, бо нічого від того не зміниться. Іспанія є одним з найменш цивілізованих країв Європи, бо занадто прагне до того, щоб так воно й було, — виснував дон Лотаріо тоном промовця на мітингу.
— І одним з найбідніших країв.
— Про це шкода й мови. Добре вже й те, що грошовиті туристи уподобали наше сонце. Бо якби не це, то ми й надалі були б нацією, що продукує чистильників черевиків і сардини в бляшанках.
— Натомість тисячі наших людей подалися до інших країв, щоб двигати чужі валізи й крутити гайки...
— Мораль з того така, — знову виснував дон Лотаріо, — що ми, такі затяті націоналісти, невеликою поправою в нашому побуті завдячуємо чужинцям. Хіба не дивно?
— Погляньте, чи це не наш пастор? — показав Пліній на коротков'язого священика, що роззирався довкола, високо задерши голову, бо йому западали повіки.
— Перепрошую, ви часом не дон Хасінто Амат? — дуже чемно спитав Пліній, підводячись зі стільця.
Вони привіталися, і шеф відрекомендував йому ветеринара. Таки справді бідолашному дону Хасінто годі було впоратися з тими повіками. Вони йому повсякчас падали немов незакріплені жалюзі, і щоб бачити співрозмовника, він мусив задирати голову, ніби зазирав у якусь високо розташовану шпарину. Коли сповідач усівся, це менше впадало в очі, бо, замість дивитися перед себе, він косував. Був дуже смаглявий, з чорним аж синім волоссям, і мав на собі вже не нову, засмальцьовану сутану. [305]
Дон Хасінто замовив собі каву і ґречно запитав:
— Чим можу прислужитися, панове добродії?
— Я вже казав вам телефоном, що департамент безпеки доручив нам розсліди у справі сестер Пелаес.
— Знаю, знаю. Мені про це говорили в департаменті. Ви не ображайтесь, що я хотів дістати підтвердження... Нічого ніколи не можна знати, надто в таких випадках.
— Ви дуже слушно зробили, — спокійно відказав на те Пліній, облизавши губи. — Отже, що ви думаєте про це таємниче зникнення?
— По правді, друже Гонсалес, не знаю, що й думати. Бо таких святобливих жінок нині рідко можна спіткати. В усіх історіях з викраданням звичайно йдеться про гроші або помсту. Але тут не може бути й мови про крадіжку. Як вам відомо, з помешкання нічого не зникло. їхні заощадження в банку. Помста? Та хто б їм міг мститися? Адже вони правдешні янголи. Диво, та й годі!
— У злочинному світі бувають випадки, котрі спершу важко зрозуміти, але зрештою все дістає доволі просте пояснення. Тому я й подумав, що ви мусите знати їх дуже добре, так само, як людей з їхнього оточення, і могли б нам дещо підказати.
— Звичайно, я їх знаю. Протягом багатьох років я їхній сповідач. І сповідував ще їхню матір.
— Мені здавалося, ви молодші.
— То чорне волосся вводить в оману, а насправді мені незабаром сімдесят. А вони справді святі. В тому домі ніколи не коїлося нічого такого. Їхнє життя завжди було прозоре мов скло — як Алісії, так і Марії.
— А ви знаєте, що в їхньому помешканні є людський заро-день, законсервований у спирті? — закинув удку Пліній, сподіваючись щось вивідати.
Пастор зареготався, чимдуж задираючи голову, бо від сміху в нього ще більше заплющувалися повіки.
— Звичайно знаю. То викидень доньї Алісії — їхньої матері. Бідолашна! Усе життя мріяла мати сина. А оскільки це не вдалося, вирішила зберегти у скляниці бодай ембріон. Поміж себе — це знав лиш я — вони називали плід маленьким Норберто. Тисячі разів вони питалися в мене, чи не чинять гріха, а я, звичайно, відказував, що ні.
— У такому разі ви знаєте й про кімнату духів?
— Авжеж. Мене дуже насмішила, в доброму розумінні, їхня вигадка. Бідолашні проводили довгі години в тій кімнаті, спілкуючись зі своїми предками.
— А той військовий з нашитим на мундирі серцем?
— Бачу, що жодна подробиця не сховалася від вашої уваги, [306] друже Гонсалес. То, либонь, єдина u1110інь — не казатимемо чорна, скорше сіра — в історії родини.
— Поясніть, якщо ваша ласка!
— Це наречений Марії, якого її рідні не дуже шанували. І не тому, що був лихий чоловік, боронь Боже, але батькам, та й мені, він видавався фатальним.
— Чому?
— Це справа давніх часів. Прикра річ. Ви мене розумієте.
— Тобто комуніст? Або анархіст?
— Ні, просто республіканець. Можливо, надто радикальний. Одне слово, до церкви не ходив, голосував за лівих у лютому тридцять шостого і служив офіцером у війську червоних.
— Хто він був за фахом?
— Ветеринар. Ветеринар-республіканець. Це вже занадто!
— А то чому ж? — підхопився діткнутий дон Лотаріо. — Ви вважаєте, що ветеринар не може бути республіканцем?
— Чи я знаю? Ветеринари й фармацевти завжди видавалися мені людьми, що шанують закон.
— І що з ним сталося? — урвав його Пліній.
— Хтозна. Родину Пелаес війна заскочила в Сан-Себастьяні, а він лишався в Мадріді. Більше од нього звісток не мали.
— А його родина?
— Його батько теж був офіцером і республіканцем. Після війни десь зник. Мати померла, а брат, здається, емігрував до Мексіки.
— Зрозуміло.
— Але Марія була дуже прив'язана до нього. Мали побратися в тридцять шостому. Він був порядний, але нещасливий юнак, як і всі республіканці під той час. Ви самі розумієте. В добропорядній іспанській родині республіканець, хоч би який порядний, завжди як сіль в оці... Зі мною він ніколи не заходив у суперечку, це треба визнати. До церкви не ходив, але зі мною завжди вітався як зі світською людиною за руку без жодних церемоній. Кілька разів я пробував наставляти його, і він не мав мені того за зле. Чемно вислуховував, але досить було мені відволіктися, він міняв тему... А втім, історія з нареченим належить уже до минулого, й не думаю, щоб вона мала щось спільного зі справою.