— Знаю, що працював, а ще що?
Василь простяг Явтухові свіжу цигарку.
— Ти щось сьогодні в поганому настрої, — сказав Василь.
— На його як навіє, — сердито кинула Галя і підійшла до трюмо.
— Ну, як тобі моя блузка, Василю? — спитала Галя, поправляючи на грудях червону троянду.
— Нічого, подобається…
Потім звернувся до обох.
— Може, ми, товариство, до кіно чкурнемо, бо я бачу, що вам у мене невесело?
— І то правда, — сказала Галя, — та тільки Явтушок стомився… Ти дуже стомився, Явтусику? Я б оце в кіно з охотою пішла.
Галі хотілося, щоб Явтух лишився вдома, але він, хоч і стомився, але сказав:
— Та ходімте. Та тільки ж ти, Галю, казала щойно, що тобі в кіно не хочеться?
— Та це ти, Явтуше, казав, що стомлений, — приснула Галя. І всі троє невеселі пішли до кіно.
IV
Приїхав Анатоль. Він крадькома продав батькового зерна та картоплі й приїхав із грішми. Дав Галі кілька карбованців, і вона від цього стала для нього ще добріша. А як спати в неї ніде, то вона його "приділила" до Василя. Василь буває в роз'їздах по місяцю й більше, так що й зовсім гарно.
— Живіть у мене як у бога за дверима, — казав Василь Анатолеві. — Ось ліжко. Вдвох будемо спати. Бачте "двопарне"! Жениться гадав, а вийшло, що…
— Не одружились, — доказав Анатоль.
— Та отже.
Анатоль радів. Нарешті він виліз із кізяків. От його тягне до отакого блискучого ліжка, до отакої м'якої меблі, як у Василя, до отакого трюмо… От якби сюди ще рояльчик та гарненька жіночка.
— Все буде, — казав Василь, — у мене все буде, треба тільки часу.
Анатоль задоволений іде на посаду. Уже там хоч як, зате він житиме в місті, кваліфікуватиметься, вільний од селянських турбот і од батьків.
— Треба трохи раніш з'являтися, — сказав Явтух Анатолеві, не підводячи голови.
— Нате оці папірці, — додає Явтух, — та порозносите їх. Там адреси понаписано.
— Одну хвилиночку… — Дама в чорній сукні з широким декольте, стоячи спиною до Анатоля, читала папірця, сіла, потім трохи підвелась, читає… і так, не одриваючи од нього очей, пішла до Анатоля.
— Ах, вибачте, це не вам. — І, так само читаючи, пішла на своє місце і, вже усівшись, знов гукнула.
— Слухай… пожалуй, можна одіслати…
Намірилась до Анатоля і знов роздумала.
— А втім, не треба. — І сіла на своє місце. Анатоль бере в руки загального зошита, під руки папку з папірцями та й іде до установ.
А тому, що Явтух на Анатоля гримає, він став на посаду приходити раніш. Сталося одного разу так, що він прийшов, як установа була ще замкнена. Не вертатися ж йому додому, хоч до того, поки установу одкриють, чекати годин зо три. І він вирішив посидіти в скверику, що недалеко від установи.
Сів і сидить. У скверику ані душі. Жовтий пісочок, зелені лавочки, клумби, гірлянди квіток, невеличкі сосонки, — все це вогке, ранкове, вкрите крупною росою. Свіжо так. Навколо якась особлива тиша. І в цю тишу разом із тонесенькими ниточками сонця, що продирається з-за будинків, поволі починає вриватись рух життя. Вулиці чимраз більш заповнюються людом. Кожен кудись поспішав або з вузликом під пахвою, або з портфелем, або з кошиком… У кожного свої обов’язки, свої клопоти, в кожного є якась зброя, що нею він бореться за своє існування. Анатоль у марксизмі не розбирався і знав лише одне: життя — це боротьба за існування. Це найлегше і якось само вклалось йому в голову. Всі борються, як хто вміє, хапаються хоч за що-небудь, аби жити. Ось хоч і він кур’єром. Проте, правда, він міг обійтися без цієї посади. В нього заможні батьки. Але справа в тім, що риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Він не поділяє думки батьків, що мають усього доволі й самі з того не користуються. Батьки мають купу грошей, мають коні, корови, свині, а самі ходять обірвані, ганчірками прикривають своє тіло. В хаті повно ганчірок, а скрині повні нової одежі, що їй призначено лише лежати. Вона буде і новенька, і ціленька. Такої одежі, килимів, ряден, полотна у батьків сила-силенна. Лежить вона різних часів куплена. Є навіть речі, куплені ще за батькового парубкування або ще від діда його. Є материні свитки, кофти, спідниці, що їх носила материна мати ще дівкою. Все це чомусь лежить, не використовується. До всього цього не торкнулася навіть голодовка і скрутний час. Лежить воно, запечатане батьківським словом: хай лежить — воно свого долежить. Так само в батьків і з їжею. Продають картоплю, буряки, капусту, кури, м’ясо, яйця, молоко, сир, масло, збирають на щось гроші, а собі варять якісь помиї або дрібну картоплю до оселедців тощо. А з молоком іще таке: мішає мати в молоко крейди та води й продає. Тоді йде до церкви гріхи одмолювати. В хаті замішують їжу свиням, скотові. Варять цю їжу в одній печі поруч тої, що треба їсти всім, і проймається вона їжею свинячою й скотячою. Хату замітають раз на тиждень, вікна не відчиняють літо й зиму. Сплять усі покотом у ганчірках. І все це щодня, завжди так само. І як воно оце одноманітне, бридке життя їм не набридне? Та хоч яке воно життя це є, живуть вони з охотою й жити аж трусяться. Встають, як тільки починає сіріти, лягають, як на вулиці стає зовсім тихо. Нудно жити у батьків. Нудно й брудно борються вони за своє існування.
Анатоль розгорнув подертого зошита вихідних паперів, нехотя прочитав дещо й закрив. Сквером пройшла дівчина. Цікаво, куди вона йде? Цікаво, що за обов’язок у цієї дівчини? Отже, кожна людина має якийсь куточок, якесь пристановище, якийсь свій шматок хліба. Людина щось вигадує, міркує, видобуває, винаходить — аби жити. Це ж цікаво. Біжить собі дівчина сквером, а насправді вона не біжить, а пливе в бурхливому океані й хапається всім своїм єством за соломинку, що зветься життям. Дівчина швидко, енергійно йде. Її синя перкалева спідничка ходором ходить біля ніг, а зелена блузка злегка рухається в плечах, на грудях, на попереку.
Під пахвою в дівчини біленький вузлик, і вона його часто поправляє. Іноді вона рукою закидає русяве волосся, що лізе в сірі очі. Дівчина внесла з собою в скверик жвавість, бадьорість, і сумно, самотньо стало, як вона пішла собі. Анатоль встає і йде слідом за дівчиною. Він буде йти за нею, куди вона, туди й він. Хоч і край міста, хоч і за місто. Він іде, дивиться їй у потилицю, в спину, і вона кілька разів поверталась, але дивилась мимо нього кудись у далечінь, наче їй і треба було туди дивитись. Анатоль розігнався йти за дівчиною на край світу, та не пройшов він і одного кварталу, як дівчина зникла в дверях під вивіскою "Хімічна пральня".