Розвага

Страница 2 из 27

Голота Петр

Парубок заклеїв конверта й кинув у скриньку.

І згадалася йому Оляна.

II

Галя лежить на чорній канапі, одкинула важке стегно і, спершись повною, гарячою щокою на руку, втретє читала Толиного листа. Явтух сидів на підлозі й грався з дочкою.

— Оцей кубик отак, Меланю… Ведмедик хай сидить, о сюди його.

— Ні, осюди, хай тут сидить. Хай Мишка отак сидить.

— Ну, хай там сидить…

— Мишка білий?

— Ні, Меланю, Мишка жовтий.

— Жовтий. А він спить… дивися. — Меланя поклала ведмедика на солом’яного стільця й серйозно посварилася батькові пальчиком.

— Цить… а то ти його розбудиш, і він буде плакать… Цить!

— Я ж мовчу, Меланю.

— Слухай, — обізвалась до Явтуха Галя. Позіхнувши, повернулась на канапі, й канапа рипнула.

— Ну, кажи вже, Галю, я хочу слухати.

— Так, отже, слухай. Все ж таки Анатоля треба десь устромити. Ти ж розумієш, людина має середню освіту, людина вчилася, вчилася і кисне в тому Куряжі… Такий талановитий хлопець. А як він на роялі грає, треба б тобі почути…

— Ну що ж ти зробиш, Галочко, — Явтух розвів руками. — Я б радніший… але ж посади не роздаються де попало… Ну, де ж його… Не придумаю.

Галя бере книжку, що лежала в неї в пелені, і жбурляє нею на підлогу.

— О, мама кидає… сьо ти кидаєсь, мама? — кричить радісно Меланя. Потім зробила серйозне личко й посварилась пальчиком.

— Не можна кидать!

— Це ж чорт його знає що… Не знайти якоїсь паршивенької посади. — Галя заклала руки під голову й зозла дивиться в стелю. Височезний Явтух стає на ноги, втирає жменями бліде, худе з маленьким носиком лице і йде до Галі, щоб сісти біля неї скраєчку на канапі.

— Ну, годі, Галочко… Подивлюсь… Ну, чого ж сердитись? Якщо трапиться, то я ж усе зроблю.

— Тікай к чорту! — як опарена викрикнула Галя й повернулась лицем до стіни. Дитина розплакалась і придибала до Явтуха.

— До мами хоцу!

Явтух бере дитину на руки і йде до вікна.

— Не можна до мами, мама спить. — І високий, аж трохи зігнутий, тонкий, у чорному костюмі, він похмуро стояв на голубому тлі великого вікна, тримаючи біля себе крихітне тільце, а воно схлипувало, одкопиливши червоні губки, ковтало слізки й дивилося на матір. Мати схопила голову руками, вдушила товсті груди в канапу й теж схлипувала.

— Ну, годі, Галю, перестань! — не повертаючись од вікна, промовив Явтух, потім гукнув:

— Горпино!

Вбігла висока, тонесенька, як гичка, дівчина, з лиця подібна до Явтуха, особливо носиком. Такий він у неї дрібненький, наче прищик. Явтух дав Горпині дитину, поцілував мокрі од сліз Галині очі, отримав у спину Галиного кулака й пішов на посаду.

А незабаром відчиняються двері. Галя повертається од стіни і всміхається крізь сльози молодому парубкові. Парубок поклав на стіл сірого капелюха, обома руками пригладив чорне волосся і, піднявши з долу книжку, що кинула Галя, сів поруч неї.

— Якщо не помиляюсь, — сказав парубок, — оці очка заплакані, — він поцілував Галю в очі.

— Мені так важко, Василю… Дякую тобі, що прийшов… Явтуха зустрів?

— Так.

— Він знає, що ти тут?

— Ні.

Тоді Галя тягне Василеву голову до себе, заплющує очі й цілує Василя в губи.

— Ну, що в тебе нового, Галю?

— Нічого… була на доповіді Юного, й він мене не задовольнив.

Регочеться.

— Ах ти, порося… — Василь угруз жилавими руками в м’яке Галине тіло. Вона заплющила очі, й радісна усмішка застигла на її повному, трохи блідому лиці.

Встали, не дивлячись одне на одного. Галя поправляє зім’яту синю сатинову сукню й коси. Василь одвернувся в куток і перший повернувся до Галі.

— Що в нас сьогодні? — спитав він, як наче нічого й не було.

— Четвер… — усміхнувшись, сказала Галя, натягуючи на круглі товсті коліна сукню, що чомусь не слухається Галиних рук.

— А тобі, Галю, пасує ця сукня… правда, мені більш подобається твоя чорна спідничка з біленькими ґудзиками рядочком з лівого боку й ота до неї голуба блузка. Вона тонесенька й од цього в тебе надто м’яко рухається в пазусі.

Галя легенько вдарила Василя по щоці.

— Куди ти сьогодні вечором ідеш? — спитала Галя.

— Нікуди.

— Ми до тебе прийдемо з Явтухом.

— Чекатиму.

Василь вийшов.

III

— Ну, що ж, Галю, кур’єра ж Анатоль не візьме, а іншої посади поки що немає. Не сердься, голубко… може, туди ген-ген щось і краще знайдеться. Та в нього ж політичної освіти нема. Хай поки що бере кур’єра, га? Він же навіть газет не читає. Не виконає він серйозної роботи, хоч би й була.

Галя тужно погодилась:

— Напишу йому. Хай дивиться сам. — Потім задумалась. — Ну, куди б його оце сьогодні піти, Явтуше?

— Не знаю, Галю… я так стомився, що й нікуди не пішов би. Горпино!.. — Увійшла з дитиною Горпина. Явтух простяг до дитини довгі руки.

— Йди, Меланочко, йди, золотце, я ж тебе цілий день не бачив!

Галя вклалась на канапу й повернулась лицем до стіни.

— Галочко, чого це ти? — спитав Явтух.

— Ти мені ніякої уваги… за дитиною аж трусишся. Це ж чорт його зна що!.. — Явтух із дитиною ходить по хаті, а потім його лице з дрібним носиком, сумне й задумане, зупиняється на вікні, і посеред хати лягла довга тінь. Обоє мовчать, але в цій мовчанці, в цій тиші відчувається лють. Нарешті канапа зарипіла. Галя встає, підходить до гардероба й одягає на себе чорну спідничку й голубу блузку, що подобається Василеві. Явтух одриває своє лице від вікна й повертається до Галі.

— Що, може, пройдемось, Галю?

— Як схочеш.

Явтух односить дитину Горпині, а тоді під невгамовний плач її спускається з Галею з третього поверху. Мовчанку порушує Галя.

— Бач, я й забула… заходив сьогодні якось Василь. Казав, що як матимемо час, щоб зайшли сьогодні до нього. Все одно, каже, в вас нема чого робити. Може б, оце зайти? Чого його лазити по вулиці. В кіно не хочеться…

— Та можна й зайти, — нехотя погодився Явтух.

Василь сидів за столом і набивав цигарки.

У нього на великому столі, що стоїть посеред хати, крім гільз, тютюну та цигарок нічого немає. Від великого нікелевого ліжка, м'якої червоної меблі в маленькій кімнаті нема де повернутися.

— Проходьте, проходьте, сідайте!

Зобачивши на Галі голубу блузку й чорну спідничку, Василь трохи почервонів.

— Ну, що нового, Явтуше? — навстоячки набиваючи цигарки, спитав Василь.

— Працював сьогодні, а це Галя чомусь до тебе покликала, — трохи усміхнувся Явтух.