Боже мій! Та в нас дитинка ще і слова не мовила, а їй вже і язик відітнули. Та хоч би нам половина каналів на телебаченні була українськомовною! Куди вже нам до тієї ж Росії, яка піклується за сплошное русскоязычие не тільки в межах Російської Федерації, але і в країнах СНГ, і загалом не проти цього в усіх слов’янських землях. Ми ж особливо легко піддаємося цьому духовному підкоренню. Ось разом з однією бабусею, а та зі своїм онуком, дивимося по 7-му каналові "Спокійної ночі, дітки". "Великовозрастные подростки" грали казку поганою українською мовою, за кадром же чувся регіт і безпардонна російськомовна розмова… Бабуся плювалась… Дожилися ми – і "Кроликів", і "Сердючок" у нас на телебаченні більше обласкують за їхній суржик, ніж за рідну мову, їх, власне, заохочують її спотворювати, а не відроджувати. Тому я й виключаю ці передачі: ані любов’ю, ані добрим гумором звідти не віє…
Ну, а про реальний стан з українською мовою у Дніпропетровську судіть з такого факту: прислала мені дочка кілька гривень. На пошті (повторюється лисичанська ситуація. – А.П.) я довго чекаю, доки працівниця наговориться з клієнткою, котра висилає у Росію гроші. Клянуть вони незалежність, клянуть бандерівців, кажуть, що в Росії жити краще. Подумала я тільки: для чого ж у Росію гроші слати, якщо там краще? Нарешті, я протягую квитанцію і кажу своєю мовою: "Можна отримати гроші?" Працівниця крізь зуби цідить: "Нет денег!" – і швиденько прикриває гроші, які лежать перед нею… Закінчилося тим, що я заплакала, сказавши: "Тоді відішліть ті гроші, що я маю одержати, назад". Подібна реакція була і на телеграфі, коли я якось відправляла телеграму українською мовою.
Мій висновок, – закінчує свої роздуми п. Чародієва, – такий: знавіснілі русофоби (я їх зву: інтернацисти) нам мстять на кожному кроці. На кожному кроці нам доводять, які ми нікчеми зі своєю мовою, зі своєю незалежністю, зі своєю державою. І невже і далі ми терпітимемо витруювання нашої національної гідності!"
Подібні акценти і в листі О. Журавля з смт. Васильківка цієї області: "Пишу з того селища, у якому, обідравши районний бюджет, вже у роки незалежності України було встановлено пам’ятник Леніну. У районі 95% – українці, але навіть книжки про оплату за газ, електроенергію, телефонний довідник – по-російськи. Вже не кажу про Дніпропетровськ, бо вже і їдучи туди електричкою, чуєш оголошення тільки по-російськи. На вокзалі ж – "правдива" "Правда", ще "правдивіша" "Комсомольская правда", "Труд", "Известия" – нема тільки хоч чогось українського. Церква також служить Москві. Керівники виступають по-російськи, і в мене весь час виникає запитання: якщо чоловік не в змозі осилити близьку до російської нашу мову, то як може він осилити вимоги своєї відповідальної посади?
Ось у неділю 2 листопада була телезустріч журналістів з секретарем обкому компартії (не хочу казати – України), і він говорив, що як тільки ліві переможуть, то одразу ж з’єднають Україну з Росією і якщо для цього потрібна буде зброя, то він візьме й зброю. Я в це вірю… От тільки як же бути нам – тим, хто не хоче до Москви, не хоче, щоби наші хлопці були гарматним м’ясом для численних московських війн? А як же нас знову тягнуть у Союз!"
Те, якими саме способами "тягнуть", увиразнює дніпропетровець Ю. Павленко: "Чую: "Я уже отоварился, а ты тоже поспеши – расклей вот афиши, чтобы собрать митингуюших". Я побачив ті афіші: "восстановить СССР", "русскому языку – статус государственного". Отоварювалися в комуністичних магазинах (є такі в нашому місті) й ті (не знаю лише, чи всі), кого було закликано на демонстрацію 7 листопада. Добре ж це виходить: пенсій та зарплат не платять, а на антиукраїнські демарші кошти та пайки знаходяться. А вже щодо мови, то не інакше, як зросійщуючий "план Барбаросса" у нашому місті задіяно, – так інтенсивно перетворюють нас у споживача чужої культури. І все частіше називають нас вже не бандерівцями та махновцями, а фашистами. Лише за те, що прагнемо відродити свою мову. Відродити де? В Росії? Та ні – в себе дома, у той час, як росіяни-шовіністи насаджують свою мову не в Росії, а в інших державах – в Україні, Білорусі… Винесли нам смертний вирок: знищити нас на нашій землі – і йдуть карбованими кроками неоколонізатори. То в попівських рясах, то в масках комуністів-пролетарів, то в личинах господ-демократов… Кого ж насправді стосується оте слово, яким вони нас називають?"
28. Така вона — "насильственная украинизация"
А листи, що розкривають істинний стан справ з українською мовою в багатьох областях України, все надходять і надходять. Ось лист-протест, підписаний 42 особами, що його надіслала Є. Журбенко з Одеси: "У Верховній Раді хоч чуєш, хто є хто. А в уряді та президентській адміністрації сидять гриньови, чи як їх назвати, і риють ями українцям. Ось в Одесі зі 114 шкіл лише 10 українські, але і в них майже не чути українського слова. Шовіністи ж кричать, буцімто йде "насильственная украинизация". Чи вже не час закрити їм рота волею держави? З приводу ж гасла "два языка – один народ" згадується нам вірш О. Ванжули "Знайомому "великороссу":
Одна в тебе мова – і до, й за Уралом.
А в нас "двоязичіє" хочеш зробить?
Ще жодна людина сердець двох не мала,
Тобі ж із двома захотілося жить?
"Язык свой могучий" зостав для Росії.
В нас наша є мова! Нам нею міцніть!
У хаті вкраїнській не сій чудасії,
Доволі із золота мати нам мідь!"
Як і немало інших кореспонденцій, цей колективний лист містить апеляцію до мене якось вплинути на ситуацію в Одесі, чимось допомогти. О, "якби директором був я"! Хоча навіть якби й був "директором", то знаю цілковито точно: допомогти самим собі ми, українці, можемо лише всі разом – своїм одностайним протестом, своєю наступальністю. Наразі ж що іншого придумаю, як, озвучивши й опублікувавши вашого листа, друзі, надати йому гласності…
Між іншим, вас, одеситів, підписалось 42 особи, одначе як важливо, щоб у своєму протесті, в своїй державницькій позиції ви поєдналися з тисячами інших своїх земляків, яким також болить доля українського слова. Не варто мати сумнівів – їх багато в Одесі та області, що, зокрема, потверджує і моя пошта.