Або спосіб протесту, до якого у ті ж роки вдалася група юнаків з Чорткова на Тернопільщині, що на честь української національної дати прикріпила в цьому місті кілька українських прапорів. Зрозуміло, що після цього – суд, тюрма, концтабір…
Або особливо вражаючий факт, який засвідчує, як ще у цілковито заледенілу сталінську добу, а саме – в 1951(!) році студенти Харківського університету не побоялися висловити свій протест проти складання іспитів російською мовою. Розправа, що надійшла, приголомшує своєю жорстокістю: згідно з вироком закритого суду 33-х найактивніших студентів було розстріляно, до 800 (!) студентів репресовано (див.: Петровський В. Тридцять три нескорені українці. – "Вечірній Київ" від 5 квітня 1996 р.). Ось бо у який спосіб ставав Харків "русским городом", як то, пригадується, заявив якось Михаїл Горбачов та як заявляють шовіністські сили і сьогодні. Ось бо воно як – улюблений аргумент "единонеделимщиков" – "исторически слаживалось"!..
Немає кінця перелікові героїчних сторінок у виборенні волі України, і я відчуваю велике вдоволення з того, що відкриттю окремих з них прислужуються і ці мої бесіди. Ось відгук на одну з них п. Андрія Ковтуна з м. Ірпіня Київської області, котрий називає себе "останнім могіканом юнацької "Спілки визволення України".
Що то за Спілка? Ні, мова не про сфабрикований ДПУ гучний процес, що нарочито відкрився саме у день народження Тараса Шевченка в приміщенні Харківського оперного театру у 1930 році ("опера "СВУ", музика ДПУ"). Мова про Спілки, що існували на підрадянській Україні вже наприкінці 30 – на початку 40-х років, коли, здавалося, було убито, розчавлене вже все. Що знаємо, що чули ми про них?
Отже, як повідомляє у своєму листі п. А. Ковтун, увірувавши в дійсне існування підпільної "Спілки Визволення України", старшокласницька та студентська молодь з південних областей України розпочала в останні роки перед війною створювати юнацькі національні, підпільні гурти під такою ж назвою: "Спілка Визволення України". Не були то ні організації, ні осередки якоїсь партії (яка бо ворожа режимові структура могла бути за умов терору!) – були то саме окремі, автономні, не керовані збоку гурти, програмою яких була сама ця назва – "Спілка Визволення України", тобто визволення українського народу від національного поневолення, від комуністичного терору, від русифікації. "Були то вчинки відваги, самопожертви, – пише п. Ковтун, – і то в ім’я того, аби підтримати в народі віру у відновлення Української держави". Далі дізнаємося з цього листа, що учасники цих гуртів присягалися скорше згинути за Україну, аніж бути рабом режиму, що у кожного з них настільною книжкою був "Кобзар" (у Тарасові Шевченку вони вбачали стяг нації), а під подушкою в багатьох лежав роман "Овод" Е. Войнич. Патріотична молодь готувалася до боротьби у прийдешнім часі, і то не випадково, що ті , хто вцілів, влилися у роки війни в ряди вояків ОУН-УПА.
Звідки ж вони, оці юні звитяжці? І ось тут я, власне, і знайшов для себе першовідкриттєве. Як інформує автор листа (до речі, багатолітній в’язень сталінських концтаборів), така група була в м. Долинське Кіровоградської області, і складалася вона з випускників 1939–1940 років Шевченківської середньої школи. Деякі прізвища п. А. Ковтун називає: Михайло Чалий, Анатолій Мальченко, Григорій Черкавський. Заарештовано було цю групу у 1940 році.
Наступного року потрапили під арешт й учасники аналогічної групи, що складалася зі студентів Олександріївського педагогічного технікуму. Як виклик на арешт випускників Шевченківської середньої школи власну "Спілку Визволення України" створили учні 10-"А" класу Долинської залізничної школи №7, а саме: Костянтин Кравець, Вадим Трусевич, Володимир Харчук, Геннадій Філіповський, Андрій Ковтун (автор листа). Зі своїх однокласників створила групу "Спілка Визволення України" й випускниця 1941 року Ново-Бузької середньої школи Миколаївської області Раїса Бень – групу, що згодом у повному складі, перебравшись на Західну Україну, "сформувала загін УПА під назвою "Воля Великій Україні" і полягла також у повному складі на чолі з легендарним командиром, недавньою десятикласницею Раїсою Бень".
Переповідаючи усе це, як не задуматися: а чи в сьогоднішніх Олександрії, у Долинську та Новому Бузі знають про ці факти й про ці імена? Чи ті , котрі продовжують страхати нас бандерівцями, знають, що насправді величезна частка патріотів-воїнів УПА походять з тієї ж Кіровоградщини та Миколаївщини, інших теренів Півдня і Сходу України, та й навіть Росії, Казахстану і т. д.? І чи в навчальних закладах згаданих географічних точок надається нині, вже в умовах незалежної України, така вага національному вихованню, якого йому надавала оця високопатріотична молодь, що про неї розповів автор листа?
А водночас і ще питання виникає: спонтанно виникали ці гурти чи все-таки якийсь, хай і позаорганізаційний, імпульс йшов таки і від учителя – того, що міг знати, скажімо, і педагогіку Г. Ващенка, і С. Русової, і Б. Грінченка? Відповіді на це запитання п. А. Ковтун не дає, одначе я не сумніваюсь: глибинні ідейні спонуки були, самостійна ініціатива молоді зродилася з переконань, що їх заронили у її свідомість мудрі та національно свідомі старші наставники. Як же нам важливо плекати, ростити ось таку патріотичну, державницьких переконань молодь, як ось та, про яку розповів автор листа з Ірпеня, вже сьогодні, коли існування незалежної України стало доконаним фактом!
З цього приводу не буде перебільшенням сказати так: зуміємо ми сформувати покоління українських патріотів, душею і тілом відданих своїй державі такою мірою, як ті, про кого щойно йшлося, або як поляки стосовно своєї Вітчизни – Польщі, чехи – стосовно Чехії, французи – стосовно Франції, американці – стосовно Сполучених Штатів Америки, – і з певністю можна буде стверджувати: ми – вічні, ми – нездоланні, ми маємо уреальнений шанс нарешті таки зрушити у коло нормально влаштованих, розвинених економічно і духовно держав світу. Є ж бо то святою правдою: лише народ, згуртований довкола яскравої національної ідеї, спроможний, як мовиться, на все – і на економічні, й на культурні дива, і на заслужену повагу до самого себе, й на здобуття авторитету з боку інших членів уселюдського товариства.