І вже зовсім " не грає", дописувачу В. Лаврищев, вірніше, "грає" навпаки, ваше посилання на Канаду. По-перше, тому, що державу там створили емігранти, тобто всі – приїзджі, а по-друге, тому, що узаконення двох офіційних мов (переважаюча англійська та французька – головним чином у провінції Квебек) обернулося для державної цілісності Канади великою небезпекою: у часі референдуму 1997 року ледь-ледь не вистачило голосів, щоб Квебек вийшов зі складу цієї країни, причому загроза її поділу дедалі наростає. Тож чого, постає питання, прагнуть ті, що домагаються у нас двох державних мов? Також розчленування України чи перетворення її у дубль – у ще одну, крім існуючої, російську державу, яка, звичайно, неодмінно розчиниться у тій, яка є більшою? Ворожий, смертельно небезпечний замір, і як це важливо, щоб українці, доля яких склалася так, що вони, часто несамохіть зросійщені, все ж зрозуміли всю підступність, всю цинічність того антидержавного мовного спектаклю, що розігрується в Україні з метою виборення російській мові статусу офіційної або державної. Фактично це дорівнює виборюванню того, щоб Україна втратила свою державність та щоб українська мова зовсім щезла з українських етнічних теренів. Гляньте-бо, шановні: бажаного для шовініста або нетямущого малороса статусу російська мова ще не має, але як вже нині ведеться українській мові в багатьох місцях нашої держави, де україноненависники просто стіною ідуть на неї, аби вона не розправила свої крила. Що то, й справді, залишилося б від нашої мови, аби того статусу зросійщувачі домоглися! Домагаються ж під галас: "славянское братство", "народы-братья", "братские узы", навіть "братская любовь"… Яке фарисейство, яка облуда! Достоту як у Шевченка: люблять "шкуру, а не душу"…
Та й, зрештою, належить усвідомлювати, що світова тенденція мовного облаштування держав світу є цілковито протилежною тому, чого домагаються зросійщувачі України. Згадані перед цим європейські країни – то, власне, лише винятки, обумовлені справді давньоісторичними причинами. Оте пресловуте "так исторически сложилось" склалося там, дійсно, природньо, без жодних утисків для жодної мови. А як воно "слаживалось" у нас? Як все ще "слаживается" і сьогодні? Не знає цього нині хіба що той, хто й не хоче ані знати, ані чути. Отож принципово домінує у сучасному світі мовний порядок такий: і державна, й офіційна мова (це, власне, одне і те ж) у державі одна. Навіть у тих випадках, коли основний етнос (принаймні той, що дав назву країні) не те що на кілька, а на десятки відсотків розбавлений етносами іншими. Так облаштована переважна частина Європи, так мовно зорганізовані Америка, багатонаціональний Китай, країни Близького Сходу, та й навіть африканські країни, попри те, що внаслідок належної невиробленості власних мов у багатьох з них офіційною поки що залишається мова недавнього колонізатора. Між іншим, дехто з моїх опонентів хапається як за аргумент і за цю останню обставину. "Смотрите, – пише А. Вертинський з Житомира, – в Гвинее официальный язык французский и в Камеруне тоже". І це, авторе листа, ви усерйоз припасовуєте до України з її найвище виробленою мовою та багатовіковою культурою, до України, де живе другий за кількістю населення слов’янський народ?
Одначе суть того, про що наразі мовлю, в іншому: своя, національна мова в усіх цих країнах чи взята "напрокат", але державна, офіційна мова – одна. В тому числі і в такому конгломераті народів, як Сполучені Штати Америки, посилаючись на які А. Солом’яний з Києва прагне спростувати мою тезу, що не буде української мови – не буде й української держави, хіба що чиясь інша вона буде. Кажуть, що коли приймали конституцію США, англійська мова як офіційна (на противагу домаганням німецькомовних емігрантів) пройшла там з перевагою лише в один голос. Та з того часу як же пильнує цей статус англійської мови американська влада, надто відбиваючись останнім часом від іспаномовної частини населення, яка порушує питання про надання іспанській також статусу офіційної! Ось і зовсім недавно, восени 1998 р., Сенатом цієї країни в черговий раз було потверджено: єдиною офіційною мовою на території США є англійська. Видано з цього приводу й білл, згідно з яким вся офіційно-адміністративна інформація і надалі друкуватиметься лише по-англійськи.
У жодному разі це – не ущемлення ані іспанської, ані китайської, ані французької, ані української, польської та багатьох інших мов, що поширені в цій країні. Будь ласка – розмовляйте цими мовами, на приватних, але не на державних засадах організовуйте свою освіту, видання газет і книжок і т. п. Але, підкреслювалося на Сенаті, культурно-мовна різноманітність країни не повинна сприяти подрібненню населення на відірвані одна від одної етнічні частини і часточки. Саме для цього й необхідна спільна офіційна мова. Як підкреслено у рішенні Сенату, "англійська є зв’язкою, яка збирає країну докупи".
З газетних матеріалів про перебіг дебатів у Сенаті, що їх ласкаво надіслав мені І. Філімончук зі США (якимсь чином він слухає мої радіопередачі – можливо, в записах), довідуємося й про інші нюанси в аргументації даного рішення. Про те, наприклад, що офіційна двомовність спричинювала б лише хаос і непотрібний клопіт, збільшувала б фінансові витрати, оберталася втратою американської єдності. "Ми мусимо засвоїти досвід Канади, яка, хоча недавно й уникла відколу франкомовного Квебеку, все ж залишається розз’єднаною нацією" ("The Sunday Star-Ledger", 29. ХІ. 1998 р.). Ніхто не ставить за мету наступати на мовно-культурні відмінності, підкреслював республіканець Білл Мартіні, одначе всім мусить бути зрозуміло: "Наше майбутнє як нації залежить від утвердження на спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед". Або й ще цитати з цієї ж газети: "Америка є одна держава, одна нація (політична. – А. П.), отже, ми мусимо мати одну спільну мову". "Якщо ж комусь не подобаються американські закони, хай повертається до тієї країни, з якої він приїхав".
Цитуючи все це, я аж ніяк не наполягаю на тому, щоб ми копіювали американські мовні порядки в деталях, тим більше, що маємо справу в Україні лише з двома, до того ж близькими одна до одної, найвживанішими мовами, що є рідними для мільйонів громадян. Тому запис у другій частині ст. 10 Конституції України, де йдеться про гарантії щодо "вільного розвитку, використання і захисту" мов національних меншин, в т. ч. найчисленнішої з-поміж них, свідчить, я сказав би, про максимум можливої толерантності у ставленні Української держави до запитів неукраїнського населення. На жаль, навіть цей максимум, аналоги якому навряд чи десь ще виявимо у мовних законодавствах будь-яких країн світу, реваншово-шовіністичні сили не влаштовує. Прагнеться їм, сказати б, ще максимальнішого максимуму, яким, повторюю, може бути лише одне: повне витіснення української мови російською (в ліпшім разі – виставлення на задвірки), ліквідація самої Української держави. Ось чому, з яких боків ми не підходили б до знаних у світі вимог мовного законодавства, в т. ч. нашого, принцип "країну збирає докупи" одна офіційна (державна) мова є в застосуванні до України і цілковито правильним, і єдино прийнятним. Як то є важливо, щоб це, нарешті, усвідомила та частка українців, яка, відбившися від рідної мови, продовжує жити ледачо-обивательськими ілюзіями, буцімто, дасть Бог, якось проживемо і не зі своєю родовою мовою. Не дасть, шановні, і особливо не дасть вашим дітям і внукам, якщо, самі змалоросійщившись, ви раптом будете ставати на перешкоді їхньому мовному одужанню.