Наведу й рядки послання тов. Михайленка з Луганська – ну, може, вже найбільше у його листі злоби – злоби на Україну й українців, як мовиться, на всіх і вся. Договорюється він навіть до того, що головну провину за існування України покладає – на кого б думали? – на Сталіна (!) Мовляв, "если бы в свое время Сталин-скотина не присоединил Западную Украину, всего того, что сейчас творится, не было бы". А чого, запитаєте, "не было бы"? Та самої України, оскільки без західної України її – треба думати – просто вже розчинили б у загальноросійському морі, – і то, зрозуміло, вже не було б ніяких домагань незалежності, ніякої ненависної цьому дописувачеві української мови. Ну, саме України не було б. Бачите, як тяжко, найтяжче провинився батько Сталін в очах цього чоловіка з Луганська…
І що скажеш, шановні, з приводу ось цього найзлостивішого несприйняття України? Ну, не сприймаєте, так не сприймайте. Україна обійдеться. Побудується. Ми й так всі добре знаємо, що п’ята колона в Україні є.
Дехто з дописувачів, вже зовсім іншого роду, як-от О. Яр з м. Кам’янського на Дніпропетровщині, пропонує навіть ось який ультрарадикальний лік: "Вам не подобається Україна? Тоді будь ласка: чемодан, вокзал, Росія чи Ізраїль, і т. д. Хочуть вони совєтську власть, то хай і їдуть у совєтську власть". А М. Веретинська з Дніпропетровська іронічно доповнює: "У них там стільки природних багатств, що просто дивуєшся: навіщо вони тут мучаться з нами, хохлами, замість того, щоб "жить весело и привольно на любимой Родине"? Ми ж, українці, якось вже й без них зуміли б тут прожити".
Зовсім недавно я вичитав, що є у Росії відомий діяч, котрий вже навіть запрошує, очевидно, таких, як тов. Михайленко. Це – генерал Олександр Лебедь, котрий у своїй книжці "Идеология здравого смысла" висуває екзотичний прожект переселення російськомовного населення з країн СНД до Сибіру з наданням для облаштування довготермінового кредиту…
Одначе й ідея Лебедя – прожект, і побажання О. Яр та М. Веретинської – також прожект. Я ж, не сходячи на подібний тон розмови, спробую відповідати на листи одних моїх кореспондентів листами кореспондентів інших. Тобто – ви маєте таку ось думку. Одначе вислухайте, будь ласка, не тільки моє коментування, але й думки інших, думки зовсім протилежні, думки, з якими навчіться рахуватися та поважати їх. Без цієї бо якості ви просто засліплений догматик.
Але насамперед про економічно-соціальні "завоювання великого жовтня", що за ними так тужать деякі мої дописувачі (також В. Ребеза з м. Сторожинець Чернівецької області, Г. Тимофєєва з Вінниці, Р. Першина з Черкас). Були ці "завоювання"? Так, були – пришвидшена індустріалізація зокрема, забезпечення освітніх прав тощо. Але, по-перше, мало хто ставить запитання, чи не були б ті здобутки більшими, якби жовтневого перевороту не сталося і якби Росія розвивалася на засадах інтенсивного реформування, що набирало розмаху перед першою світовою війною. А по-друге, не кожен і в наш час замислюється над ось чим: а якою ціною було досягнене оте вельми відносне, а в цілому – жебрацьке, надто у порівнянні з іншими країнами, більшовицьке благоденство?
Кожна мисляча людина розуміє: лише почасти це результат ентузіазму тих, котрі пройнялися вірою в комуністичку ідею. Значно й значно більшою мірою основане було те "благоденство" на крові, на смертях мільйонів – тих, що вигинули у розв’язаній більшовиками так званій громадянській війні (насправді, для українців, – війні Росії з Україною), у голодоморах 1921–22, 1932–33 та 1946–47 років, у пору колективізації, що стала смертним вироком українському селу, у час другої світової війни, яка переважаючим чином і була спричинена фактом утвердження агресивного СРСР, що страхав світ поширенням комунізму на всю планету ("да здравствует социалистическая революция в мировом масштабе!"), і вже і в ближчих до нас десятиріччях з усе тими ж тюрмами, концтаборами, що їх, концтабори, до речі, й вигадали таки не німецькі фашисти (вони їх лише удосконалили), а ще за життя й найактивнішої участі Леніна, ті ж таки більшовики. Кажемо про такі значні комуністичні звершення, як, скажімо, Біломор-канал, Магнітка і т. д. Та чи добре усвідомлюємо, що ці й численні інші символи більшовицької індустріалізації створювалися сотнями тисяч і навіть мільйонами ув’язнених – зеків, величезна частина яких була до арешту вченими, письменниками, вчителями, лікарями, інженерами і т. д.? Я нагадаю, що у 30-ті роки в Україні було винищено 80 відсотків (запам’ятаймо цю моторошну цифру – 80 відсотків!) української інтелігенції. Та й загалом свідому Україну було за тоталітарщини знищено й розігнано. Розігнано по соловках, магаданах, уралах, колимах і т. д. і т. д. І тільки невеликій частці свідомого українства вдалося вирватися через залізний занавіс та налагоджувати українське життя то в Америці, то в Бразилії, то в Австралії… Які, отже, моря сліз, який безмір страждань супроводжували оті згадані мною соціально-економічні "завоювання", що про них не припиняють галасувати ті, котрі кличуть нас чи то до реставрації СРСР, чи то до створення "Союза славянских государств"!
Ну, ясна ж річ, російському великодержавникові такий Союз життєво необхідний, надто якщо зважити, що на початок 1999 року зовнішній борг Росії склав 144 млрд. дол., а її забезпеченість власним продовольством перебуває на рівні якихось 30 відсотків. Але українцям – чи треба їм такий Союз? Багато і багато українців сьогодні бідує, ще більше бідують у своїй країні росіяни, надто в глибинках. То що – витворювати жебрака – монстра, сподіватися, що в спільній торбі скорше з’явиться пожива, забувши, що мінус, множений на мінус, ніколи не дасть плюса?
Та ні – з’явиться, і то неодмінно, інше: ще лютіше, ще запекліше й національне, й економічне, і фінансове і т. д., і т. д. гноблення, умертвлення України, та й загалом – повне її розчинення у загальноросійському морі, зникнення її як окремої етнічної одиниці.
Ах, як прагнуть цього чорносотенні сили і в Росії, і тут, в Україні, і як вірно прислужуються їм тутешні холопи та яничари! Ви чули, як істерично-судомно кричать? І особливо у Верховній Раді. Той крик – від уболівання за народ? Та ні – пожалься, Боже. Просто – антиукраїнські сили розуміють: якщо сьогодні, у найближчий час їм не вдасться перебрати владу, завтра буде вже пізно. Вислизає бо в них з-під ніг грунт, на якому вони стоять, з кожним днем все менше працює на них час. І ото звідси й ота сила крику. Не сила сили (даруйте тавтологію), а саме сила крику. Лужені бо горлянки мають вони ще від часу матроса Желєзняка.