Та, зрештою, найзлобивіше шовіністичне ставлення до України озивається часом і в тій пошті, що надходить на моє ім’я. Ось хоча б такий "старшосестринський" голос, який належить жінці, що вийшла заміж за українця і проживає нині у Житомирі: "Я русская, – вичитую у листі Т. Павленко, – и не привыкла пресмыкаться, а вот вы всю жизнь были у кого-то в зависимости – то у шведов, то у поляков и литовцев, то у немцев. Триста лет вы были под Россией, и вот теперь пытаетесь что-то изобразить. Но ничего у вас, хохлы, не получится, потому что вы как народ, как нация умеете только подчиняться, потому, что вас сгубило сало(?)". А далі – розмірковування з того приводу, що "вы всегда сидели на дотационной игле у России", інші докази неповноцінності української нації… Аналогічне можете почути навіть у місті хіміків Калуші на Івано-Франківщині, де яка-небудь Фьодорова звертає до Віри Дробот, яка мені про це пише, такі слова: "Нас прислали специально сюда, чтобы мы вас учили русскому языку и чтобы вы, дурные хохлы, на нас работали"…
І це хтось знову закликає нас в одну державу? Комусь знову прагнеться під цю великодержавну, чорно-шовіністичну "спесь"? Це в нас плюють, а ми лише втираємося, замість того, щоб протиставити власну гідність, яку, як на мене, подібні плювки і спроможні найкраще пробуджувати? І ще не всі ми усвідомлюємо те, що життя в комуналці – то синонім сварок, а, живучи в окремих квартирах, люди значно більше здатні до приязні і дружби, чого ми, українці, звісно, прагнемо – але лише як рівні з рівними – і в стосунках з росіянами?
Але нема ради – хай залишаються при своїх поглядах на необхідність нового Союзу комуно-соціалісти й інші неоімперські сили. Їх, либонь, вже не переконати, оскільки, навчаючись не так, як треба, вони так і не виросли з тих класів, у яких не допускалося і припущення про Україну як незалежну державу, де вимагалася щонайлютіша ненависть вже до самої думки про такий її статус.
Переважаюча ж і переважаюча частина нашого суспільства має усе тривкіше засвоювати те, що дає правдива школа реального життя: незалежна Україна є, з нею все більше рахується світ, і справа полягає лише в тому, що мусить її доля боліти не так світові, як самим нам, українцям. І то, зазначу, без огляду на етнічну приналежність тих, хто населяє країну, – нам час звикати вже до того, що, за аналогією з американцями чи канадійцями, українцями у цьому плані є й власне українці, і росіяни, і євреї, – всі, хто живе в Україні, та кому вона є дорога.
Можна, до речі, – і це ми чуємо звідусюди – скільки завгодно, і як завгодно, і якими словами завгодно лаяти наших верховників за нинішній злиденний та жебрацький стан. Одначе як же це важливо розрізняти: є, з одного боку, Україна , з другого боку, є ті, котрі ніяк не наведуть у ній лад. Нам треба тисячі і тисячі разів підкреслювати, що не вона, не Україна, винна у наших бідуваннях та різних інших негараздах. Є з-поміж винних як внутрішні, так і зовнішні сили, винними є бездарні урядовці різних рівнів, велика частка яких – то представники номенклатурно-кримінальних кланів, винна ворожа до України або примітивна, недалекоглядна частина депутатства, яку ми самі ж необачливо й обираємо, винна наша загальногромадська лінь, наша національна невольовитість. З цим от і необхідно боротися, нарощуючи активність національно-патріотичної і громадянської позиції буквально кожного.
А що ж до України, то я сказав би так: біда у тому, що України в Україні ще замало. Замало в наших думках і почуваннях, замало у мірі нашої їй відданості, замало у нашій перейнятості українською національною ідеєю – і в цьому, передовсім, і полягає корінь зла, корінь нашої невлаштованості. І хіба не є то ганьбою, що хтось інший, чужоземний – чи то американець, чи француз, чи німець – час від часу (приклади відомі) пробуджує в нас Україну (точно, як у Шевченка – "німець нашу історію та нам же й розкаже"), а не ми самі розпалюємо у собі пристрасну їй відданість, готовність міцно поставити її на ноги, відтягнути від державного корита кожного, хто лише корисливо до нього присмоктався і – краде, привласнює, шахраює, все більше обездолює мільйони наших громадян. Згодьмося, шановні, украй ще мало в Україні України, і тому так потрібні нам, повторюся, український патріотичний Президент, український патріотичний Уряд, українська патріотична виконавча структура регіональних рівнів, українські патріотичні депутати усіх рівнів. Ще й ще раз підкреслю: потрібні українські патріоти, беззастережно, безкорисливо, душею і тілом віддані Україні, вище над яку не існувало б для них ніщо. І нехай ніхто не каже, що якісного людського матеріалу, який відповідав би цим критеріям, у нас немає, що геть усі вже у нас перепсуті, геть усі вже клюнули на хабаря та на наживу. Ми з вами, громадськість, ще й не намагалися докладати, як слід, зусиль, аби номенклатурне коло, залишене нам тоталітарно-комуністичною системою, нарешті, було розірване, так саме як був би відтручений від того кола і той із псевдодемократів ( а це також треба розрізняти – демократ і вельми й вельми розмножений нині псевдодемократ), хто корисливо, безчесно, більше задля наживи вчепився за нього вже в останні роки.
Кажуть, що те, що я наразі пропагую, означає кадрову революцію, в тому числі в ідеологічній сфері. Що ж, шановні, – досить нам розхльобувати і в двадцятому, і, бачимо вже, в двадцять першому столітті бодай те, що приніс з собою у 1917-му кривавий більшовицький переворот. І все ж, вживши вислів – кадрова революція, не хочеться, ну, ніяк не хочеться мені зм’якшувати це позначення та підбирати якийсь евфемізм. Це є те, що для одужання, оздоровлення нашого суспільства, дійсно, необхідне.
Є чиста, благородна, свята українська національна ідея, вільна від зневаги до будь-якого іншого народу, але сповнена самошаноби, самоповажання. І чим більше громадян України запалиться нею, тим більше буде її світла, і тим видніша, отже, буде в тому світлі всіляка нечисть, що так споганює і продовжує споганювати нашу Україну.
Тільки не зваблюємося, друзі, на все те, що тягне нас у вчора; вже тому не зваблюймося, що, за відомим висловом, двічі в одну річку увійти не можна. Для прикладу, пригадаймо СЛОН"а – соціально-ліберальне об’єднання, ініціатором якого був В. Гриньов. Щодо соціального та ліберального наснаження об’єднання – як мовиться, могло б бути. Тільки сказали б засновники, що, окрім спроби закаламучення мізків, могла дати орієнтація цього об’єднання не на українську, а на російську національну ідею? Російською – промови на форумах, російською – навіть гасла і транспоранти, і в програмовім документі – все той же курс на російську мову як офіційну, вважай – за нинішних умов – курс на витіснення з України мови української. Чуже, вороже все це Україні, на користь не їй, а все тій же "белокаменной", все тому ж "единому" та "неделимому", новій "Белой Империи", що про неї мріють російські наці…