Тобто організація, найвищою метою якої є міцна, потужна Українська держава, нинішньою державою далеко не обласкана, і в цьому й полягає принципова відмінність становища "Просвіти" в сучасній Україні від становища тієї ж "Матіци хрватскої" у Хорватії. І то лишається тільки сподіватися, що через якийсь час у нас таки буде влада, яка змінить нинішню неафішовану опозиційність до "Просвіти" на повну підтримку її прагнень, на державницьке спирання на її можливості. Простори ж для докладання зусиль цією організацією достоту безмежні, оскільки стан просвіченості нашого народу далекий ще від бажаного. Зважмо: шарпають його в різні боки різні політичні сили, вбивають у голови, що у всьому його бідуванні винна незалежність, і національної заблуклості межи нашим людом ще повно, і відірваність від рідної мови лишається масовою. І все це треба людям пояснювати, повсюдно потрібне просвітницьке слово, і цілковито не мають рації ті патріоти, від яких нерідко чуєш (та і в своїх листах до мене дехто про це пише): мовляв, куди дивиться "Просвіта", чим займається? Не сперечаюсь: діяльність "Просвіти", до Центрального Правління якої я входжу з часу її відродження, може і повинна бути і резонанснішою, і результативнішою. Та прикро, одначе, помиляється той, хто вважає, що от, мовляв, "Просвіта", поза ним самим, мусить навести порядок у тих чи інших справах національно-культурного будівництва. Ні, не так це мусить бути, друзі, адже "Просвіта" – це і є ми з вами, це є позиція буквально кожного, кому болять національні болі. Тому, прагнучи бути конкретною, діяльною "Просвітою" насамперед самому, треба долучатися до її роботи, йти з ініціативою до місцевої організації, підштовхувати її керівництво, якщо воно мало діяльне.
Або й така порівняно недавня форма зорганізування громадської активності, як Рада з питань впровадження і захисту Конституції України, що її з ініціативи відомого академіка П. Кононенка створили Міжнародна асоціація "Україна і світове українство", Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Гр. Ващенка, Спілка викладачів вищої школи і науковців України та Українська Спілка освітян. Не є ця Рада ні прокабмінівською, ні пропрезидентською, оскільки найвищі керівники приходять і відходять, одначе хай у чомусь і недосконала Коституція, що узаконює, утверджує незалежність України як держави, це – документ, який нас захищатиме лише у тому разі, коли ми захищатимемо його. І як тут не згадати незліченні факти ігнорування Конституції, її перекручувань, дискредитувань, ба навіть відкритої або прихованої війни з нею.
Зрештою, діє у нас сьогодні в Україні і ряд українськи зорієнтованих партій та блоків, одначе суть, звичайно, не у фізичному прилученні до котроїсь з них – суть саме в активній громадянській, національній позиції кожного, хто солідаризується з тим, про що я веду свої бесіди.
Ось, скажімо, переді мною – ряд листів, у яких йдеться про невиплату вчителям заробітньої платні. Й одразу ж у мене запитання: а чи цікавилися на місцях їх автори тим, чим досить пильно і досить мужньо зацікавився тижневик Освіта, до речі, друкований орган Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Гр. Ващенка? Зацікавився ж він фактом, коли місцеві керівники, не виплачуючи зарплатні освітянам чи бібліотекарям, різними хитромудрими способами спрямовують належні їм кошти з місцевого бюджету то на ремонт, який можна ще відкласти, то на не конче важливі для нинішньої скрути благоустрої, під які немало що можна підверстати, то на будівництво доріг, далеко не завжди найневідкладніших, то різного роду пишних будівель – тих, як правило, що вельми й вельми "підвищують престиж" начальства. Лає, отже, і лає дехто Україну, а до тих конкретних, хто ховається за неї, хто її компрометує, зневажає, чи завжди ми придивляємося?
Позиція ж у них доволі активна, вони не мовчать. Ось і нині на моє ім’я прийшло кілька листів, а саме – від В. Сірого з Білої Церкви, М. Байкова з Полтави, А. Мороз з с. Березівка на Житомирщині, В. Божко з Харкова, автори яких у відповідь на мою критику тоталітарної педагогічної системи кидають мені звинувачення, що от, мовляв, і я дістав освіту за тоталітарного режиму, а тепер "вместе с Довженко" (я дякую за щонайвищу честь побути у цей спосіб поряд з О. Довженком) заперечую і лаю той режим.
Ну, що ж, шановні, нехай побереже мене Бог від порівняння, але ж ось і Вацлав Гавел, про якого я згадував, теж дістав освіту за тоталітарного режиму, одначе став полум’яним чеським патріотом, став антикомуністом. Хіба те, чим ви оперуєте, – то арґумент? Хіба це може бути звинуваченням? Ось, тов. Р. Простакова з Рівного пише з приводу "коммунистического воспитания": "Я считаю что правильно нас воспитывали, и пусть Анатолий Погрибный прочтет моё письмо и переубедит меня".
Ні, шановна тов. Простакова, як і М. Виговський зі Львова, котрі лають нашу незалежність, бо якби, мовляв, не було її, то не було б і Л. Лук’яненка, і П. Мовчана, і В.Чорновола, і М. Плав’юка, і Слава Стецько "не мутила б воду", – "переубеждать" вас, людей вже пенсійного віку, закристалізованих у своїх поглядах, я не маю наміру. Ліпше бо мені як викладачеві мати вже справу з вашими внуками та правнуками – хто-хто, а вони не можуть бути втраченими для України. Вони, вірю, зростатимуть і зцілюватимуться від решток комуністичного дурману разом зі зростанням України, і, повірте, людьми другого сорту ніхто їх не вважатиме.
А загалом, зізнаюся, супроти різного роду звинувачень та в’їдливостей я вже давно виробив тривкий імунітет. Тож якщо мене щось і вражає, наприклад, у закидах Є. Алексеєвої з с. Нагірянка на Тернопільщині, то тільки одне: ця жінка, власне, все життя прожила на Тернопіллі, закінчила школу у Чорткові – і, попри це, така в неї ностальгія за імперськими часами, таке несприйняття українства! Їй навіть хочеться поспівчувати: з російською мовою у поспіль українському оточенні їй, справді, мусить бути дуже незатишно й важко. Тільки то ще є питання, тов. Алеєксєєва, хто ж кого насправді зневажає: українці вас чи ви їх?
Незмірно цікавіше мені полемізувати, скажімо, теж з російськомовною Н. Неміч з Харкова. Ось, обстоюючи двомовність, вона зазначає, що в Ізраїлї є дві державні мови – іврит та ідиш. Одначе, пані Неміч, обидві мови ці (хоча рішуче переважив іврит) – єврейські, а не дві окремі мови окремих двох народів, як то є в українській ситуації.