І коли Незалежність було проголошено, – Боже мій, як він їй радів, як переживав всі драматичні перипетії, пов’язані з її утвердженням, як мучився з невдач, непростимих прорахунків чи й свідомих кроків владних структур, які цю незалежність ослаблювали чи й компрометували!
Боже мій, та ж десь за місяць до свого відходу у вічність, казав він мені по телефону тривожні, сповнені трагічного сумніву слова: "Усе треба починати заново"… А ще до того неодноразово намагався пробитися на державницьку розмову до Президента, і нарікав: "Хочу піти до Президента, але Табачник не пускає". Варто вдуматися, яка то трагедія, адже то, власне, слід сприймати, як одне і те ж: чи то Табачник не пускає, чи Президент не воліє приймати – не змогла бо пробитися на аудієнцію особа, котра є вищою і від табачників, і від найвищепосадовців, разом взятих. Власне, на прикладі Олеся Гончара повторюється відома істина: духовні, інтелектуальні світочі, що є вельми незручними для власть імущих за свого життя, нараз стають зручними й навіть вигідними, як тільки вони відходять у вічність.
Тож і не дивно, що по смерті письменника про нього широко заговорили всі, в тому числі виявили свою "любов" до нього і ті сили, які він ненавидів усім своїм єством як носіїв ідеології винищування України й українства. Найголовніший їхній "козир" – те, що в числі героїв Гончара є позитивно зображені комуністи.
О так, це правда – є, з тим хіба що застереженням, що все то – вифантазувані українолюбні комуністи, ті, які не зневажають ні Україну, ні її мову, ні національну історію.
Були такі? Були. Де ділися? Ми знаємо: у переважній і переважній більшості вони були винищені, замордовані у в’язницях та концтаборах. І коли сам Олесь Гончар до кінця це усвідомив, він постав проти українофобської ідеології усією пристрастю, усією вогненністю своєї творчості й національно-патріотичної діяльності. Тоталітарна система ще й ще намагалася його приручити, використовуючи як засіб досягнення цього різні звання, премії та нагороди, одначе письменник вів себе, як гордий і непоступливий великий українець Олександр Довженко в гончаревому оповіданні "Двоє вночі", де відтворено ідейний поєдинок кінорежисера зі Сталіним. Це він, Олесь Гончар, першим заговорив ще в 1954 році про духовне браконьєрство, на яке захворіло "найпрогресивніше в світі суспільство", він у 1958–1959 роках написав перший значний антикультівський роман "Людина і зброя", він у романі "Тронка" (1962) прозірливо передбачив фінал "хрущовської відлиги", вклавши в уста "динозавра культівської доби" майора Яцуби слова про те, що "не спішіть Яцубу ховати! Рано!" , "ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія…", він у 1966 році написав П. Шелесту категоричну відмову взяти участь у т.зв. комісії з відомих творчих та наукових осіб, яка підготувала б гучний процес над такими шістдесятниками, як І. Світличний, І. Дзюба та іншими (резонансного процесу, подібного до процесів 30-х років, так і не відбулося, і то головно з причини "поведінки" Олеся Гончара), він бризнув системі у 1968 році своїм знаменитим "Собором", де найрізкіше викрив т. зв. радянський інтернаціоналізм, який на практиці означав люте національне нищительство… Тож коли стверджують, що Олесь Гончар є одним з батьків нинішнього національного відродження, – ніяке це не перебільшення, свята це правда.
Як, до речі, не згадати, що кадебістсько-компартійні органи виношували план заарештувати і його самого. Не посміли – надто вже резонансним було це ім’я, що його знав і кожен дорослий, і школяр, що широко було відоме й за кордоном. "Он все же "Знамененосцы" написал", – поставив остаточну крапку на цих замірах той, хто міг би дати найверховнішу санкцію, – генсек Л. Брежнєв.
"Ось якийсь знавець пише про мене: "…весь час перебував на вершині системи", – занотовував О. Гончар 20 травня 1991-го року. – Так це декому уявляється. А хто ж був для тієї "системи" упродовж десятиріч "білою вороною"? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою "ватченки" та "щербицькі", вважаючи, що "его пора сажать"? Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний – нічого собі "на вершині системи"… Ворогові не побажаю такого комфорту. Коли ми приймали вдома Стейнбека та його дружину, в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько сексотні, ціла зграя "соцреалистов в штатском", очей не зводила, дуже, видно, кортіло їм не пропустити моменту, коли Стейнбек буде мене "вербувати". Вкрали зі столу навіть "Грона гніву", підписані ним, – книжка так і не знайшлася… А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного "Кресафта" та "Двоє вночі" чверть віку не пускали до друку. Таке то було життя "на вершині"… Варто додати до цього, що вже і в час т. зв. перебудови, у 1988 році, було заборонене офіційне відзначення 70-річного ювілею письменника.
Та попри це, стояв на схилі літ Олесь Гончар, як криця, усім подаючи взірець вірного, послідовного служіння своїй нації, Україні. Гортаю сторінки власної пам’яті – і щоразу неодмінно бачу його на трибунах тих найпам’ятніших зібрань, що відіграли особливу роль в наших україновідроджувальних прагненнях. Ось він у лютому 1988 р. виступає з промовою на Установчому з’їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка ("Просвіта"), – отже, це і Гончарева "Просвіта"; ось у вересні 1989 р. промовляє на Установчому з’їзді Народного Руху України, – отже, і Рух – не як нинішня партія, а як широка громадська організація українських патріотичних сил кінця 80 – початку 90-х рр., – це також і Гончарів Рух; ось на Софіївському майдані в Києві виступає на святі ланцюгу єднання у день злуки УНР та ЗУНР"у; ось чуємо його голос з трибуни парламенту в день проголошення державної незалежності України…
І якщо відомі сили воліють нині спекулювати його іменем (мовляв, був комуністом), нехай би і те знали, як саме Гончар остаточно порвав свій організаційний зв’язок з цією партією. Кажу: організаційний, бо ідейного зв’язку з нею, ідейної згоди давно вже в нього не було, навпаки – була багаторічна війна, дедалі безкомпромісніша конфронтація.