— Дивись і мовчи! — сказав йому англієць.
Далі Кастаньє побачив, як його замкнули у в'язниці Консьєржері. Потім у п'ятій дії цієї драми, озаголовленої "Касир", він побачив себе через три місяці: його виводили із зали суду, засудженого на двадцять років каторги. У нього знову вихопився з грудей крик, коли він побачив, як його виставили на ганьбу перед Палацом правосуддя, і кат розпеченим залізом приліпив йому тавро. Нарешті в останній сцені його показали на подвір'ї перед божевільнею Бісетр; він стояв у гурті з шістдесяти каторжників і чекав, коли до нього дійде черга і його закують у кайдани.
— Господи, у мене вже нема сили сміятися,— мовила Акіліна.— А ви такий похмурий, мій котику, що це з вами? Ваш приятель уже пішов.
— На два слова, Кастаньє,— сказав йому Мельмот у ту мить, коли по закінченні вистави пані де Лагард наказала капельдинерші подати пальто.
В коридорі юрмився люд, утекти не було ніякої змоги.
— Ну, я слухаю.
— Жодна людська сила не відверне від тебе твоєї долі: ти проведеш Акіліну, поїдеш у Версаль і там тебе схоплять.
— Чому?
— Тому що рука, яка тримає тебе, не дасть тобі утекти.
Кастаньє пожалкував, що не знає слів, від яких він би вмить самознищився, провалився в безодню пекла.
— Ну, а якби демон зажадав твою душу, чи не віддав би ти її в обмін на могутність, яка дорівнює могутності Бога? Досить одного слова — і ти повернеш у Нусінгенову касу ті п'ятсот тисяч, які звідти взяв. Фальшивий акредитив ти розірвеш, і всі сліди твого злочину буде стерто. І нарешті, золото потече до тебе рікою. Ти, здається, ні в що не віриш, хіба не так? Ну, а коли все станеться, як я кажу, то ти повіриш принаймні в чорта?
— О, якби це було можливо! — вигукнув Кастаньє з надією в голосі.
— Такий вихід обіцяє тобі той, хто може зробити ось що,— відповів англієць.
І в ту мить, коли всі троє вийшли на бульвар, Мельмот простер руку. На вулиці сіялася мжичка, земля була багниста, повітря насичене вологою, а небо — чорне. Та тільки-но простерлася вперед рука цієї людини — і над Парижем засяяло сонце. З холодного осіннього вечора Кастаньє вмить перенісся у сонячний липневий день. Дерева зеленіли листям, по-недільному виряджені парижани весело прогулювалися двома зустрічними потоками. Продавці кокосового напою кричали: "Випийте свіжого! Випийте прохолодного!" Екіпажі виблискували, котячись по проїжджій частині бульвару. Касир закричав від жаху. І тоді бульвар знову став похмурим і вогким. Пані де Лагард уже сиділа в екіпажі.
— Ну ж бо, поквапся, мій друже,— сказала вона.— Або сідай, або, як хочеш, залишайся. Далебі ти сьогодні занудний, як оця мжичка.
— А що я маю зробити? — спитав Кастаньє в Мельмота.
— Хочеш на моє місце? — спитав англієць.
— Хочу.
— От і чудово. Я буду в тебе через кілька хвилин.
— Ох Кастаньє, ти сьогодні не такий, як завжди,— сказала йому Акіліна.— Ти надумав щось погане... В театрі був похмурий, замислений... Любий друже, може, тобі чогось треба від мене? Ну озвися, заговори!
— Я чекаю, коли ми приїдемо додому, і там я побачу, любиш ти мене чи не любиш.
— І чекати не треба,— відповіла вона, кидаючись йому на шию.— Ось як люблю!
Вона обіймала його, здавалося, дуже палко, осипаючи його ласками, але за подібних обставин у цих створінь проявляються професійні навички, як у актриси, коли вона грає на сцені.
— Звідки музика? — спитав Кастаньє.
— Отакої! Уже тобі вчувається музика!
— Божественна музика! — провадив він,— Так ніби вона ллється з неба.
— Ти ніколи не хотів брати ложу в Італійську оперу, казав, що не терпиш музики, і ось маєш! Відкрив у собі меломана та ще о такій порі! Збожеволів, бігме, збожеволів! Це у твоїй макітрі музика грає — чи не тріснула вона у тебе, сердешного? — спитала Акіліна, обнявши його за голову й поклавши її собі на плече.— Скажи, татусю, а може, це співають колеса карети?
— Та ти прислухайся, Накі! Якщо янголи грають для всевишнього Бога, їхня музика, мабуть, звучить достоту, як ці акорди. Я сприймаю їх не тільки слухом, вони проникають у всі мої пори; я не знаю, як тобі їх описати, вони солодкі, наче медовий трунок!
— Звісно, янголи грають для всевишнього Бога, адже їх завжди малюють із арфами.
"Чесне слово, він схибнувся з розуму",— подумала Акіліна, побачивши, що Кастаньє застиг у екстазі, мов курець опію.
Вони приїхали додому. Кастаньє, весь у думках про щойно почуте й побачене, не знаючи, вірити йому в усе це чи сумніватися, скидався на п'яного, що геть очманів. Отямився він у Акіліниній кімнаті, куди коханка, воротар та Женні його перенесли, бо, виходячи з карети, він знепритомнів.
— Друзі мої, друзі, зараз він прийде,— мовив касир, сідаючи у своє крісло біля каміна.
Його опанував розпач.
У цю мить Женні почула дзвінок. Вона вийшла відчинити двері й повідомила про прихід англійця або, як вона висловилася, "добродія, який домовився з паном про зустріч". З'явився Мельмот, і відразу запала глибока мовчанка. Він подивився на воротаря — воротар вийшов. Він подивився на Женні — Женні вийшла.
— Пані,— сказав Мельмот, звертаючись до касирової коханки,— дозвольте нам закінчити справу, яка не терпить зволікання.
Він узяв Кастаньє за руку, і той підвівся. Обидва вийшли до вітальні; свічки вони не взяли, бо Мельмотів погляд осявав і найгустіший морок. Зачарована дивним поглядом незнайомця, Акіліна відчула, що сили її покинули; вона була нездатна потурбуватися про свого таємного коханця — втім, вона думала, що покоївка замкнула його у себе в кімнаті, тоді як, захоплена зненацька раптовим поверненням Кастаньє, Женні заховала його в гардеробній, достоту як у сцені з драми, що її грали в театрі для Мельмота та для його жертви.
Двері до вітальні з грюкотом зачинилися.
Кастаньє затримався там ненадовго.
— Що з тобою? — зойкнула його коханка, отетерівши від жаху, коли він увійшов.
Касир цілковито перемінився. Замість звичного рум'янцю на його обличчі розлилася дивна блідість, та сама, що надавала Мельмотові такого зловісного і холодного вигляду. Очі касира метали похмурий пломінь, що боляче сліпив нестерпним своїм блиском. Куди й поділася його добродушність, тепер деспотизм і гордість проступали в кожній його рисі. Куртизанка помітила, що Кастаньє схуд, його чоло здалося їй велично-грізним, драгун мовби випромінював страхітливий вплив, що пригнічував, як насичена грозою атмосфера. Протягом кількох хвилин Акіліна почувала себе зовсім скутою.