ОРТСКОМ.:
— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався... Ви дуже мила господиня... З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик...
ОЛЬГА сміється:
— Я, здається, забагато перечу... А Ви не звикли...
— Можливо...
ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:
— Що ж зробиш... Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення... Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище... Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі... Чи не так, гер Матіс?..
МАТІС трохи іронічно:
— Ви говорите щось дуже загадково... і кручено... Як кожна гарна жінка... Гм... Це, далебі, для більшої романтичности...
ОЛЬГА:
— Можливо... (насмішкувато)... Спеціяльно для Вас...
ОРТСКОМ.:
— Прошу, прошу!... Знаменито... То по вашому, ми люди обмежені?..
— Ні... Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі... Що ж до нас... Гм... Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте... І ніколи, мабуть, не збагнете...
МАТІС:
— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому...
ОЛЬГА, граючи в шахи:
— Чи ж вже перекреслили?.,
— Безсумніву...
— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..
ОРТСКОМ.:
— Все, все ясно, мила пані... Все ясно...
МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки...
ОЛЬГА:
— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка...
ОРТСКОМ.:
— Тобто?... Ну й ну... (засміявся голосно).
ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю...
ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило...
МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:
— Скажіть, чия це бібліотека?
— Моя... (озвалась Ольга).
— А от ця книга?..
ОЛЬГА, сміючись:
— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.
— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..
— Напевно...
ОРТСКОМ.:
— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою... Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс... І то Ви все перечитали?
ОЛЬГА іронічно:
— Все можливо, гер...
— (перелякано) — І Маркса?!.
— (знизала плечима) — І це можливо...
— І Ніцше?..
— І Ніцше...
ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:
— Уявляю... Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..
— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати...
— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило...
— Часом як...
— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка... І ваше призначення...
— І моє призначення, гер Комендант?..
— Слугувати мужчині... (недвозначно глянув у бік Матіса).
ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:
— Я знаю нову... теорію... яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей...
МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги... Оглядав її груди, плечі, обличчя... Мружив очі... Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди... Надзвичайна жінка...
ОРТСКОМ:
— Знову ваш язик... Куди це Ви стріляєте?..
ОЛЬГА наївно:
— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії...
ОРТСКОМ засопів:
— Так... Культ чарівної жінки...
ОЛЬГА:
— Так... Без ріжниці її державної приналежности...
ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.
ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув... Покрутив головою іронічно...
МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:
— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки...
ОЛЬГА:
— Авже ж, авже ж... (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід... (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).
ОРТСКОМ:
— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним "Опелем", га?.. А перед тим... Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.
МАТІС:
— Рація...
ОЛЬГА зідхнула надто щиро:
— Гай-гай... Не вмію... (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от... (глянула раптом усторч) — Ви "тоді" грали "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ"... Що Ви собі думали?.. Ні, не так... Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..
— Про кого?
— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями... і яким ви зараз керуєте... А тоді вже — чи до театру то й до театру...
МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:
— Що за запитання... А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:
А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують... і взагалі...
ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:
— Гм... Ви хочете випробувати мій "гострий язик"?
— Ні, це цікаво... Тільки щиро...
ОЛЬГА задумливо:
— Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер...
ОРТСКОМ.:
— Передмова мені рішуче подобається... Слово чести з Вами цікаво говорити... (глянув насмішкувато на Матіса).
ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею...
ОЛЬГА:
— Добре, гер Комендант... Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і "дикій" країні, як наша...
ОРТСКОМ.:
— Слово чести, правда...
— Але це буде мій особистий погляд... Отже — в надії, що це піде вам на користь, — що ми думаємо про себе?.. Так?..
— Так...
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Коли ви граєте нам "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от... ну знаєте про що мова... (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша "азіятська" рука, коли ви... Ет... (махнула рукою, гірко зідхнувши)... І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, вічливими, то ми думаємо...
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Ну?..
ОЛЬГА:
-...Значить... (павза)
ОРТСКОМ.:
— Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).
ОЛЬГА:
— ...значить ми — інтелектуально стоїмо вище за вас...