— Мав би залицятися до своїх дівчат, а не знущатися з нас,— сказав Малий.— Бач, як иаманікюрився й напахтився.
— Всі його дівчата он там,— зі злістю рубнув важку глину киркою Капітан.
У Професора голос був застуджений, трохи захриплий, від чого здавався втомленим.
— Вони вважають себе мужніми,— сказав він, маючи на увазі не самого тільки Паралітика, а всіх охоронців,— насправді ж жалюгідні пристосуванці. Пристосовництво — один із способів протидіяти часові. На жаль, здається, дуже поширений серед деяких категорій людей. Засліплення їхнє таке велике, що навіть не помічають наближення кінця. Запопадливість їхня не зменшується, і це мене найбільше дивує. Чи вже такі вони всі засліплені?
Говорити Паралітик не дозволяв. Та й ніхто не дозволяв. Працювати! Швидко! Багато! Затято! Вереск, погрози, прокляття. Не впливало. Ніхто не квапився. Ні поляки, ні італійці, ні радянські офіцери. Всі були розокремлені, пости розставлено так, щоб не змішалися в'язні, навіть маючи спільну роботу, але працювали всі однаково — вже й не руками, а самими очима, насилу піднімали кирки, падали разом з ними, лежали на мокрому холодному грудді, дихали тяжко, ніби востаннє. Перед смертю не надихаєшся. Вартові кляли в живий камінь, в грім і блискавку й усі стихії світу, били, кололи багнетами, час від часу лунали постріли, бо за застрелених при спробі втекти кожен пост отримував три дні відпустки й п'ять марок винагороди, але край війни був такий близький, що ніхто вже й не міг сказати напевне, чи встигнуть вони відгуляти свої три дні, зароблені ще на одному вбивстві.
— Льос! Бістро! Работа!
У довгих плащах, чорних, як дощ, лиснючих, як лід. Спокійні й опановані. Людські почуття незнані. Не жди рятунку й співчуття. їхня сила була у внутрішній порожнечі. Там відлунювалися лиш накази. Орднунг іст орднунг. Гідність, заслуги, цінності людські, добро, зло — ніщо тут не діяло. Машина, механізм, крематорійне небо, крематорійна мова, крематорійне існування.
І хотіли, щоб полонені мерщій відкопували тих, хто був похований у підземному бомбосховищі! Хіба там не такі, як оці пости? Хіба не ті, хто їх народив, виховував, годував, посилав на підбій світу?
— Закопав би їх усіх в землю! — поблискував своїми чорними очима Капітан.— Ти, Професоре, кажеш про гуманність, а поглянь на постових. Цілий день жеруть бутерброди з маргарином, з ковбасою, із шпеком і смальцем, навмисне дратують нас, смертельно зголоднілих, забули про тих, хто сидить у цій горі й так само, як ми, вмирає вже з голоду. Чому ми маємо думати про них? Коли вже так поспішають, чому бояться, щоб ми працювали й уночі? Бо знають, що в темряві розбіжимося. То й хай би ми розбіглися, зате справді б розкопали цю гору не за тиждень, а за три дні й витягли б на світ божий отих нещасних, хоч і там фашисти, бо тут усі фашисти, і я всіх би їх!..
Капітан був такий вродливий, що не псував його навіть розмоклий, страхітливо знеформлений спальний мішок, а неймовірна худизна якось ніби аж личила йому. Дивуватися доводилося, де береться в цьому маленькому, висохлому до самих кісток тілі стільки вогню й пристрасті. Зате Професор відзначався спокійною добротою, він усе навертав своїх друзів на думки про гуманність, він бачив уже кінець війни й навіть зазирав далі за її край. Там потрібні будуть люди. Найбільша цінність і святість на цім світі. А в людини найдорожче — думка, сила думки. Професор цінував думку так само, як Капітан почуття волі. І те, й те передавалося однаковою мірою Малому, але від Професора все запам'ятовувалося назавжди, і так і винесе він згодом з тих страшних часів замилування свободою, та ще більше — силою людської думки. Професор, окрім своєї математики, дуже любив музику. Голодним, змученим людям, сушачи залишки свого паперового мішка коло залізної грубки, розповідав про композиторів, про опери, які знав (а знав він, мабуть, усі оперц світу), про чужі пристрасті й страждання так, ніби мало їм було страждань власних. Найдивніше: його слухали й щоразу просили розповідати ще.
Назавжди запам'яталося Малому про Верді. В двадцять сім років композитор втрачає кохану дружину й своїх дітей, відчай опановує його, не хочеться жити, а йому присилають лібретто опери "Навуходоносор", до якої він має написати музику. Верді не хоче читати бодай рядок, кидає рукопис на стіл, рукопис розгортається, і композитор випадково прочитує одну фразу: "Злинь, думко, на крилах золотистих!" Так співають ув'язнені у вавілонському полоні. Композитор уже не може відірватися від рукопису. Ще того дня він пише музику до цих слів. Злинь, дум-ко, на крилах золотистих!
Після тої розповіді Малий знав твердо: навіть коли вмирати-ме він, хай злине його думка!
Але тут, коло підніжжя розмоклої глиняної гори, під злим, чорним дощем не було ні думок, ні сподівань, не дослухався Малий до бурчання Капітанового й до хрипких зауважень Професора. Він ждав лиш одного: прилетять чи не прилетять? Бо коли американці прилетіли раз і так тут усе потрощили, то повинні б прилетіти, щоб дотрощити. Наші не можуть, бо задалеко, в наших вистачить своєї роботи й на сході, але ж цим з-за Рейну зовсім близько, якась сотня кілометрів чи й менше, мали б добивати, розшматувати тут усе, всі оті замки, всі станції, мости, гори, змісити всю цю наїжачену гостряками темних дерев і колючим камінням землю, запалити пожежі, щоб запахло вогнем. Прекрасний запах вогню!
Вони втратили лік дням, здавалося, всі вмруть тут серед слизького глиняного груддя, про тих, що під землею, вже забули й думати. Так їм і треба! Шкода, що не всі там! Хто б став дорікати їм за брак широти поглядів, за невміння бути безсторонніми, стати над власним горем і відчути сум'яття й страх похованих живими в надрах гори? Коли відібрано всі надії в тебе, то марно сподіватися, щоб ти дарував їх комусь іншому. Дарують лиш те, що мають, чим володіють самі. Може, думалося б про німців не з такою ненавистю, аби охоронці бодай раз спробували звернутися до полонених як до людей, мали б просити, благати помочі для тих, що були поховані, але, не маючи в душах нічого людського, як могли сподіватися знайти його в інших? Кричали, загрожували, били, вбивали — натомість мали холодну зневагу, байдужість і вперте саботажництво. Та хоч як неквапливо, навмисно уповільнено колупалися в глині ці люди, все-таки мав настати день, коли вдарили вони один перед одним кирками і почули крик, людський крик розпачу, радості, муки, і ті, хто ще мить тому видавався для полонених ворогами, зненацька стали людьми, і, знесилені, виснажені, майже вмирущі, вони заходилися розгрібати мокру глину, розширювати отвір, працювали навколішки, розкопували вже й не кирками та лопатами — руками; вартові, враз збадьорившись, кинулися відганяти полонених від утвореного виходу, щоб не змішалися вони з тими, хто мав видобутися на поверхню, не забруднили своїми доторками, своїм диханням чистоти арійців, не вловили навіть запаху арійського поту; тепер невидима лінія постів пролягала не тільки між полоненими й вільним простором, а й біля вузького отвору, однак есесівці, хоч які меткі й запопадливі, не встигли, їх випередили ті, хто рвався на волю з надр гори, вилетіли звідти знетямлені, виштовхнуті менш меткими й не такими щасливими. Найпершим норовив вистрибнути під холодний, але ж такий живлющий дощ карячконогий дідок у чорному пальті з плисовим вузьким комірцем і в м'якому крислатому капелюсі. Дідка тягли назад, смикали зусібіч, відпихали, він борюкався і, мабуть би, випередив усіх, але йому заважав величезний портрет у чорній вузькій рамі, який дідок пхав поперед себе. Кінчилося тим, що дідка все-таки затоптали в глину, портрет упав на груддя, скляно блиснули з портрета дико вирячені очі чоловіка в сідластому високому кашкеті, з чорною щіточкою вусів під набряклим од істеричності носом, есесівці не знали, чи піднімати дідка, чи хапатися за портрет, а з-під землі тим часом із зойками, плачем, стогонами, прокляттями виривалися жінки, діти, повзли рачки старі, яких збивано з ніг, молоді матері виносили немовля І, високо здіймаючи їх над людським стиском, старші жінки плуталися в довгому одязі, молоді шматували на собі вбрання, тягнулися гострими нігтями до облич есесівців, деякі кидалися й на полонених, але відступали чи то засоромлені, чи то зогиджені. Що їм фюрер, що їм ідеї, честь, вірність, раса! Життя дихнуло їм у змертвілі в підземеллі обличчя, вабило холодним розблиском молодого льоду на одязі, головах і обличчях отих дивних чужинців, спазматична радість вибавлення від смерті, від задухи, пітьми, води, глини, каменю шукала якогось виходу, хотілося вчинків незбагненних, може, протиприродних. Де та німецька стриманість, де той орднунг, де та слухняність! Шаленіли, телесувалися, розсваволювалися. Професор, Капітан і Малий опинилися серед знавіснілих від визволення, вибратися звідти вже не могли, їх штовхали, на них кричали, їх звинувачували, їм дякували, тоді-зненацька з'явилася коло них вродлива молода жінка, чорноока, витка й гнучка, видивилася на тих трьох, вмить вирізнила з-поміж них Капітана, кинулася йому на шию й стала його цілувати. Від несподіванки Капітан не втримався на ногах, упав разом з жінкою в багнюку, але чорнява й тут не відпустила його, одною рукою обнімала Капітана, цілувала в щоки, в очі, в уста, а другою несамовито, в дикому поспіху рвала на собі одяг, викрикувала між хапливими поцілунками: "Візьми мене! Візьми мене всю! Я хочу тебе! Тільки тебе!"