Поховані в глиняній горі були мовби втіленням тої безвиході, в якій опинився весь німецький народ. Диктатори завжди ставлять свої народи в безвихідь, тоді вимагають жертв, самовідданості й, звичайно ж, рабської покірливості. Вмирання за невідомі, але неодмінно високі ідеали належить до найвищих цнот, і ось ті, хто сидів десь у мороку підземелля, мали прекрасну нагоду виказати відданість і покірливість долі. До глиняної гори мерщій пригнано кількадесят польських полонених, виснажених до краю італійських солдатів, недавніх союзників, а тепер ворогів, кинуто було й каторжну офіцерську команду радянських полонених.
Цих людей мали б об'єднувати спільні зусилля — об'єднувала ненависть. Вони ненавиділи вартових, усіх отих безіменних, списаних з фронту через каліцтво есесманів, щедро наділюваних гефтлінгами 1 уїдливими прізвиськами: Лунатик, Гітлер, Боксер, Собака, Паралітик. Почуття ненависті мимоволі поширювалося й на тих, хто сидів у нетрях гори: ну, гади, попалися, ось би до вас і всіх цих, що на волі... Не думалося, що там діти й жінки, були вони для вмираючих в'язнів найперше ворогами, безтілесною й безликою масою, гідною лиш прокльонів і почуття мстивості. Бо хіба ж то не вони повторювали віршик з хрестоматії: "Візьмемо на себе всі незгоди війни: ніч, і вогонь, і нужду, і жорстоку смерть, коли звелить доля..." І хіба не вони вимагали свободи й хліба лиш для себе? Чому свобода лише для них і хліб тільки для них? Де інші? І чи можна коли-небудь нагодувати ненажер, які думають про хліб, забувши про чисте сумління?
Поляки працювали мовчки. Вдавали, що працюють. Італійці підбадьорювали себе погукуванням: "Лаборандо! Престо!" — але ворушилися досить мляво, бо не мали сили. Команда, в якій був Карналь, саботувала майже відверто. Мали усталену славу саботажників, не боялися вже нічого, кожен зазирнув на край життя, відкрилися його очам всі глибини небуття, смерть ходила коло них на відстані простягненої руки, жалюгідна нетривкість вичерпаного до крайніх меж тіла, ганебна залежність від сліпого випадку, від примхи озброєного охоронця — все це навчило їх покладатися лише на силу духу, на власну твердість і непохитність. Такими були скрізь, цим трималися до самої смерті й навіть після смерті. Карналю пощастило в нещасті, коли він опинився серед цих людей. Зібрані з багатьох концтаборів, безнадійні, штрафники, випадково вцілілі, вже наперед записані в реєстри смерті, ці люди вражали навіть есесівців, перекалічених на Східному фронті й приставлених до радянських полонених, аби задовольнили свою жадобу помсти, бо ж для таких мститися ніколи не пізно.
* Гефтлінг — арештант, в'язень (нім.).
Незмога було собі уявити здруженіших людей за цю штрафну команду, але до здруженості, сказати б, загальної неминуче додавалася ще й товариськість групова, команда ділилася на маленькі осередки, в яких люди сходилися ще тісніше, єдналися несподіваними симпатіями, замилуванням, повагою. Карналя через те, що був наймолодший, звали всі Малим, його найближчими друзями були Професор і Капітан. Власне, Професор Георгій Гнатович у мирному житті був доцентом, викладав у Одеському університеті математику. Капітан Гайлі справді мав таке звання в армії, до війни працював головним зоотехніком конезаводу в Туркменії. Професор — це суцільний розум, Капітан — краса, зграбність маленького м'язистого тіла, нестримна жадоба волі, палкий темперамент сина пустелі, а що міг додати до їхніх гідностей Карналь? Був Малий — і цим усе сказано. Ним мали піклуватися, опікуватися, йому помагати, його захищати, його вчити. На фронт прийшов відразу з десятирічки, та й то недорослий, бо в школі вчився надто успішно, перескочив аж через два класи й десятий закінчив шістнадцятилітнім. До армії брати не хотіли, тоді написав листа маршалові Тимошенку, і хоч відповіді не встиг одержати, військкоматівці з поваги до такої хлоп'ячої наполегливості послали Карналя до автомобільного училища, до якого він так і не доїхав, зате доїхав до фронту, і війна для нього почалася з червня сорок першого, а урвалася кілька місяців тому вже на словацькій землі. Може, поважали його саме за те, що був він "найсвіжіший" з полонених, більшість мандрувала по концтаборах вже з сорок другого й сорок третього, лишилося кілька навіть з сорок першого, хоч на тих дивилися як на святих, ніби на посланців з того світу. Тих, що з сорок першого, намагалися оберігати, але ще більше оберігали Малого, бо це ж був ніби посланець великої могутньої армії, яка вже дотрощувала фашизм і ось-ось мала дійти до Берліна.
З Професором і Капітаном Карналя здружувала також (і не в останню чергу) однакова міра ненависті, виказуваної до них есесівцями. Професор буквально нищив цих недовчених поглиначів фашистських закликів і карикатур фашистської газетки "Штюрмер" своєю розумовою зверхністю. Його особливо гостро ненавиділи за причетність до сфери точних знань. Бо точні знання суперечать таємничому духові глибинних істин, духові великого і всезагального, духові неокресленого, духові самозречення, готовності до бою. "Наш прапор — вірність, б'є барабан, будь хоробрим! На скалки весь світ розіб'єм!.."
Капітана ненавиділи за дику свободу в очах. Звідки ще цей азіат? Самих тільки слов'ян тридцять мільйонів зайвих на континенті, які повинні бути знищені, спалені, розвіяні за вітром. Навіщо ці азіати? Раса, кров, честь, вірність!
Малого ненавиділи за молодість. Чому офіцер? Такий малий, і вже офіцер? Неймовірно й неприпустимо. Молодого найлегше зламати. Жорстокість до ворога знаменує силу й упевненість.
Всіх трьох били регулярно й методично. Ждали ляку й здичавіння, але діждатися не могли. Приставлено до них молодого есесівця, якого прозвали вони Паралітиком, бо смикався весь чи то від фронтової контузії, чи з перестраху, коли над ним пройшла радянська "тридцятьчетвірка". Молодий, високий, навіть вродливий, завжди з наманікюреними нігтями, нарахчений парфумами, Паралітик відзначався вишуканою жорстокістю — це він вигадав голити всім штрафникам голови й примушував на холодному дощі скидати пілотки й усі ті саморобні накриття, які в кого були. Тут, під цим крижаним дощем, вони намагалися бодай трохи захиститися, напинаючись паперовими фінськими спальними мішками, які їм видано кілька місяців тому замість постелей. Мішки призначалися для одноразового вжитку — щойно переспиш у ньому, м'який папір усередині рвався на стріпки, так що залізти туди вдруге вже не було змоги, але верхня оболонка, зроблена з цупкішого паперу, ще якось трималася, тож вони просто вкривалися цими мішками, лягаючи на голі дошки нар у своєму бараку, обплутаному кількома рядами колючого дроту, а вранці, вибігаючи під холодний дощ, напинали з мішків такі собі башлики, за день паперове накриття розповзалося, від нього лишалося вже саме шмаття, обмерзле, вкрите лискучим шаром льоду, воно торохтіло, видавало якісь мертві звуки, але Паралітик і цього шкодував для нещасних людей, щоразу зриваючи то з того, то з того залишки паперових мішків, відкриваючи голені голови безжальності дощу.