— Людмилко! — гукнув Сержант, але то йому тільки здалося, ніби подав голос, насправді ж ледь прошепотів умить пересохлими губами. Тоді незграбно видобувся з кабінки й ще незграбніше побіг до Дівчини. Шпортався в глибокому снігу, забував дивуватися, чому так глибоко вгрузає, коли Дівчина перед ним пролетіла, навіть не зоставивши слідів, біг важче й важче, поки й спіткнувся і неоковирно впав мало не на Дівчину, тільки вже коли падав, краєм ока зауважив, як щось невидиме збило іній з ялинки і відчахнута галузка впала поряд з ним на снігу. Ще не вірячи в страшну правду, поповз до Дівчшш, доторкнувся до її руки, тоді, мов сліпий, кінчиками палвдів иогладив її обличчя, приклав долоню до чола. Світ обрушився на нього й спорожнів. Вдарило таким холодом, що Сержант аж застогнав.
Перевернув Людмилку, рвав застібки кожушка, припав вухом— до грудей. Серце мовчало. Тоді рвав гімнастерку, сорочку, заплющив очі, щоб не бачити найбільших святощів, але приречений був побачити маленьку ранку навпроти серця. Яке маленьке серце і яке ж велике, коли треба любити й умирати.
Сержант дбайливо застебнув гімнастерку й кожушок, обережно, підняв Дівчину, поніс до машини, не лякався фашистського снайпера, який пристріляв узлісся й з катівською жорстокістю терпляче ждав багато днів, поки хтось тут з'явиться.
Провисла за сивим небом холодна ворожість, але вони обоє не помітили її. Були надто недосвідчені й молоді. І ось Дівчина вбита, невинно й жорстоко. А хіба можуть завинити такі молоді? І хіба не для них настання нових днів і нових років? Він хотів зробити їй новорічний дарунок, а подарував смерть. Хотів еказати: "З Новим роком, Людмилко!" — а мав мовчки, без слів, самотньо плакати. Під ним була гола земля, над ним було голе небо, в кабіні лежала мертва, невинно убієнна, а він не мав часу навіть для сліз, затято вергав важкі ящики з снарядами, тоді летів своєю вмираючою, але вічно живою машиною по розстрілюваному фашистськими артилеристами схилу, квапився на батарею, пробивався крізь сніг, і сніг той був для нього мов забуття.
У суворому царстві пам'яті назавжди зберігається те, що має бути збережене. З роками пам'ять стає пронизливішою, виразнішою. Вже давно той Сержант з далеких фронтових днів став Генералом Кібернетики, вже розсмикали, розпланували, привласнили весь його час для потреб державних, не полишивши йому самому бодай крихти. Але все одно проростає крізь залізну безжальність щоденності вічний спогад про Дівчину — і тоді, коли крутолобо здіймається перед ним Красна площа і з-над несамовитих барв Василія Блаженного б'є йому в очі високе московське небо; і коли палають небеса над найбільшими в світі домнами України; і коли мовби розгортає для нього долонями бездонну синяву над Бюраканською обсерваторією вірменський астроном; і коли вслухається він в океанічно-органне звучання електронних машин. Може, скрізь вчувається йому биття серця тої невинно вбитої безсмертної Дівчини?
Роки вмирають і живуть завжди. Старі змінюються новими, зливаються з ними в безконечність. Далекий спогад вносить сум у саме серце, але віддаль часу минулого приховує в собі обіцянку прийдешності. Щоразу мовби ждеш відродження й настання минулого в майбутньому. Люди змінюються, й час змінюється, тільки біль вічний. Іноді колишньому Сержанту здається, що його призначення на цій землі саме в тому, аби щоразу, коли кінчається старий рік з його трудами, радощами, втратами, неповторністю й щедротами, сказати, звертаючись до своєї доньки, а найперше до тої незабутньої, вічно молодої, прекрасної і невинної:
— З Новим роком, Людмилко!
У житті Карналя була якась трагічна невідповідність: що вище він сходив, що ширші обрії відкривалися перед ним, то більших зазнавав утрат. З жінками, в яких закохувався, щось мало статися, якесь нещастя, над ним ніби нависала невислов-лена загроза, то дороге для нього, кохане, єдине буде неминуче зранене або знищене. Доведений до відчаю, віддавався він похмурим думкам. Що є життя? Втрата найдорожчого: людей, молодості, любові та й самого життя? Колись Фауст продавав душу дияволові, щоб навзамін отримати знання, силу, багатство й жінку. Прагнув спокус, вміло розставлених, власне, й не дияволом, а самим життям, не через свою обмеженість, а через неможливість бути іншим. Спокуси чи призначення твоє на землі?
Ось він, вдячний Айгюль за її любов, хотів самознищитися в тій любові, простояти все життя коло першої куліси, сповнений захвату перед тією, зітканою з музики й світла, але його розум не піддавався почуттям, змаловажив їх, потоптав, і вже Карналь відкинутий у власний світ, вже їхній час з Айгюль розділено безповоротно, і ущелина пройшла по живому тілу їхньої любові — рани були хоч і не помічені ще ними, але невигойні.
Ми ладні звинувачувати в усьому цілий світ, але не самих себе. А що провина не може існувати безособово, то завжди знаходяться її добровільні або випадкові носії, ці своєрідні бруски для відточування великих характерів або ж (і це незмі-римо трагічніше!) мертві тягарі, які намагаються затягнути на дно буття все найдорожче.
Кучмієнко, раз з'явившись у житті Карналя, вже не міг відчепитися від нього. Коли і за яких обставин він знайшов знову Карналя? Зрештою, це не має значення...
Кучмієнко не належав до тих, хто плентається в хвості подій. Прекрасно поінформований про побут родини Карналів, він вибирав день, коли вони обоє були вдома, бавилися зі своєю маленькою донечкою, вільні від турбот і думок про свої обов'язки й заняття, що невблаганно керували тепер їхнім життям. Кучмієнко був розповнілий, у новісінькому костюмі, сірому в синьо-червону клітинку. В двері він стукав ногою, бо в руках тримав подарунки для маленької Людмилки, радісний галас вчинив ще на сходовій площадці, щоб чули всі сусіди, щоб засвідчити перед усіма: до Карналя прийшов не хто інший, як він, Кучмієнко!
— Сховалися! — весело галасував Кучмієнко.— Засекретилися? А Кучмієнко розсекретив і знайшов! Кучмієнко добрий! Кучмієнко не забуває давніх друзів! Ну, як ви тут? Показуйте, розказуйте! Дочка? Знаю! Все знаю. Від мене ніщо не сховається. Дочці — оце добро. Старалася Поліна. Прибіжить потім. Я не взяв. Заважатиме, у мене серйозна справа. Але що справи? Тебе, Айгюль, бачив мільйон разів! Захват і смерть! Твій вічний раб, дозволь, стану на колінаї А ти, Петре, перескочив напіого брата, кандидата. Доктор? Вітаю й поздоровляю. Від імені й за дорученням. Та ти не кривись, бо доручення маю справді. Тобі й не снилось, які доручення. Хоч я й сам три "К" Чув? Кандидат. Кібернетик. Керівник. Усе в наших руках.