—: Прекрасно вихований! — вигукнув Кучмієнко.— Ми з тобою сперечаємося, Петре Андрійовичу, а спитати: чого? Та ще в такий день. Моя вина. Це все я. Кривдно мені стало, що не цінуєш мого працелюбства, не помічаєш уже стільки років, от і вибухнув...
Карналь подумки погодився з Кучмієнком, що марнослав'я справді зробило того працелюбним аж занадто. Але ж користі суспільству від цього не додавалося, бо тупість завжди лишається тупістю, а обмеженість буде обмеженістю, так само як фальшивий самоцвіт ніколи не стане справжнім, хоч би в яку коштовну оправу вміщений.
— Сьогодні воно не зовсім до ладу,— мовби навіть засоромлено засовався на стільці Кучмієнко,— але...
Карналь, хоч і не мав на те підстав, вирішив бути великодушним.
— Слухаю тебе уважно.
— В тебе печаль, Петре Андрійовичу, і я поділяю...
— Вже казав...
— Так. Ми повинні бути мужні. Тобі цього не позичати ні в кого. Ось тому, думаю, саме ти, як ніхто, зможеш зрозуміти мою радість.
— Радість?
Це було найнедоречніше з усіх мовлених тут сьогодні слів. Коли я говорю, то говорю словами...
— Уяви собі, Петре Андрійовичу, у мене справді радість. Закінчую дисертацію.
— Дисертацію? Яку?
— Докторську! Яку ж іще?
— Навіщо? — наївно спитав Карналь.
— Та ти що, Петре Андрійовичу? Забув, що ми з тобою разом починали? Коли вже на те пішло, то я ж перший пішов у науку...
— В аспірантуру.
— А це що? І кандидатом став, коли ти ще в рядових... До речі, ти ніколи навіть не спитав, про що моя дисертація. А мій тодішній науковий керівник — тепер великий чоловік. Ректор університету. Депутат, як і ти. Членкор. Не лауреат ще, бо чистий теоретик, але ж світило!
— Справді з мого боку нечемність, що я ніколи про твою дисертацію... Це не належить до моїх достоїнств. Часто картаю себе за неуважність до близьких, але натуру свою змінити тяжко. Якраз перед твоїм приходом я думав про запізнілі каяття... З іншого приводу, але однаково... Мабуть, немає нічого безглуздішого...
— Хто без гріха? І хто б не зрозумів тебе, Петре Андрійовичу! Та й дисертація моя ніяк не лягала поряд з кібернетикою. Несмілива спроба математичного опису неправильних отворів. Так сформулювалося завдання. Не зовсім точно. Бо отвір буває тільки правильний, тільки коли має точну геометричну форму. Неправильність — це вже просто дірка, пробоїна, порушення цілості, яке не піддається ніяким точним вимірам, доступним людині в її щоденному вжитку. А математиці ж доступно все. Ось я й узявся за таку безнадійну справу. І не без успіху. Дисертація пройшла з блиском.
— І з користю? — Карналь мимоволі посміхнувся.— Квадратні трикутники і багатокутні квадрати?...
— Не смійся, не смійся, Петре Андрійовичу. Ніхто не знає, коли й де може знайти застосування та чи інша теорія. Двадцять років тому я пробував математизувати звичайні собі дірки, а тепер ми математизуємо весь світ.
— Але ти став практиком за цей час.
— І не шкодую. Але ж практики де? В науці, серед учених, на передньому краї. Скільки сил поклав — страшно подумати. І згодься, Петре Андрійовичу, некорисливо, тільки задля ідеї. Але як воно в житті? Одні задля ідеї, а другі коло них — ростуть, оступінюються, обмедалюються й озолочуються. Хіба це справедливо — я стільки енергії й життя поклав на вівтар науки, а сам досі кандидат наук? Кандидат у науку! Що за безглузде звання! І доки ж! Давно за п'ятдесят, на здоров'я не скаржуся. Ще б ждав, та статистика підштовхує. Пора докторства...
Карналь вірив і не вірив. Може, це жарт? Може, Кучмієнко хоче розвеселити його, відігнати сум оцими розбалакуваннями. Пора докторства, мов пора кохання. Вивчив усю статистику про вчених...
— Ти серйозно про дисертацію? — спитав він трохи розгублено.
— Здивував? — реготнув Кучмієнко.— Я так і знав! Сюрпризом хотів убити. Час вибрав не зовсім вдалий, та вже так вийшло. Як тільки готовий буде автореферат, тобі першому, Петре Андрійовичу. І, сподіваюся^, підтримаєш. А про тему помовчу. Хай хоч це — сюрпризом.
— Підтримки не обіцяю,— жорстко сказав Карналь. Кучмієнко недовірливо підвівся. Поворушив черевом, великі
клітини на широкому піджаці зарухалися, мов живі істоти. Так і перелізуть на стіл і накинуться на Карналя, мов фантастичні антропофаги.
— Не обіцяю наперед,— пояснив Карналь.
— Само собою! — зраділо засяяв Кучмієнко.— Само собою! Хто ж до ознайомлення?.. Я й не вимагаю. Аби в принципі...
— Ти мої принципи знаєш.— Карналь підвівся, щоб не дати Кучмієнкові знову всістися, може, й надовго.— А коли хочеш відвертості, то скажу більше.
— Відвертості ти ніколи не позичав у дядька, Петре Андрійовичу.
— Ну, от-от... Ми вже говорили про очолювання і таке інше. Як ти думаєш: де від мене було б більше користі — в науці чи на директорскій посаді?
— Дивне запитання. Там ти був просто доктор, а тут академік і все на світі!
— А коли я зайняв чуже місце? Може, десь був (і він був, і є, і завжди буде!) геній техніки і геній організації, а я його не пустив сюди?
— Це вже щось од релігійності, Петре Андрійовичу. Нам з тобою ніяк "не личить.
— Мені все личить! Я зробив помилку. Не бачив цього раніше, тепер побачив хоча б на прикладі Гальцева, з яким ніколи не зрівняюся. Як з практиком, конструктором, генератором технічних ідей, без яких наших машин не створиш. Не битиму себе в груди, не вилазитиму на трибуни, але помилку свою усвідомити ніколи не пізно і не гріх. Тепер хочу спитати тебе: навіщо тобі повторювати мою помилку?
— Не вхопив.
— Ти вмілий організатор. І повинен використовувати це своє вміння до кінця. Коли ж кинешся в науку... Та ще в такому віці...
— Ага... З свинячим рилом, мовляв?.. Тепер ухопив... А тільки, дорогий Петре Андрійовичу, ти не святий Петро-ключник, а наука — не рай, який би ти замкнув на замок. Вона доступна всім у нашому суспільстві. А вік? Я вивчив статистику. Докторських дисертацій найбільше захищають після п'ятдесяти. Зрілість, брат, верхоглядство пропадає, лишається в чоловікові пристойність, солідність. А для науки що потрібно?
— Пробач,— утомлено потер скроню Карналь.— Я наговорив дурниць. Не треба було затівати всю цю розмову. Все-таки в моєму стані... Сам не думав...