— Дякую, Олексію Кириловичу, залиште тут телеграми. Не треба перелічувати. Я хотів сказати: мабуть, не треба слів сьогодні.
А в самого вперто крутився в голові рядок чийогось вірша: "Коли я говорю, то говорю словами... Коли я говорю, то говорю..." Так пізнаєш цінність слів мовчазних. В них є потрібна стриманість, бо від надміру слів тане матерія світу.
— Там до вас Кучмієнко,— кладучи папку на стіл сказав Олексій Кирилович.
— Кучмієнко? Я думав, він десь на морі.
— Ні, тут.
— І весь час був тут?
— Так.
Тільки тепер Карналь зрозумів, що навіть у найтяжчу для себе хвилину все ж мав якусь полегкість: не спіткався йому в цей час Кучмієнко. Та й не міг спіткатися, бо панічно боявся смертей і похоронів, навіть коли загинула його Поліна, то вдав такого зрозпаченого й убитого горем, що не поїхав на кладовище, обставившись лікарями й медсестрами. Кучмієнко належав до тих обмежених і примітивних душ, які гадають, що їм даровано на цій землі безсмертя і тому смерті чиїсь, чужі для них—річ не варта уваги і навіть згадувань, 'зате сама думка про можливість власної смерті обурює їх безмірно, через що вони уникають будь-яких розмірковувань про справи остаточні, бездумно підкоряючись автоматизму щоденності, так ніби вже й не люди це, а щось рослинне, або навіть закинуте сліпим випадком у людське середовище з мертвого царства мінералів.
— Чого йому? — спитав Карналь.
— Він же нікому ніколи... Я насилу втримав. Сказав: негайні телеграми. Налякав Пронченком. Тоді він відступив.
— Пригрозивши, так?
— Петре Андрійовичу, це все такі дрібниці. Даруйте, коли що не так. Я піду. То як з Кучмієнком?
— Однаково ж не втримаєте його навіть об'єднаними зусиллями.
— Я б міг. Слово честі, міг би...
— Давайте відкладемо це, Олексію Кириловичу. Нам з вами сили ще знадобляться.
Заміна Олексія Кириловича на Кучмієнка відбулася майже миттєво. Кучмієнко влетів до кабінету розтріпаний і зрозпа-чений. Збоку могло б видатися, ніби горе спіткало саме його, а не Карналя. Розмахнув руками мов для обіймів, хоч і знав, що, Карналь у обійми не кинеться. Ще від порога пронизливо-плачливим тоном, майже ображено Кучмієнко мерщій висловив своє співчуття. І не просто, як усі, а глибоке.
Тільки тепер дано було Карналю до кінця зрозуміти, якими недоречними іноді можуть стати слова мовлені. "Коли я говорю, я говорю словами". Це стосувалося тільки Кучмієнка. Завжди, набридливо і вперто. Чоловік, який примудряється говорити більше, ніж міг би сказати насправді.
— Міг би не тільки співчувати,— нагадав він Кучмієнкові, натякаючи на те, що в'яжуть їх не самі тільки службові взаємини.
— Розумію! — вигукнув той, б'ючи себе в груди товстим кулаком.— Караюсь і проклинаю свою нікчемність! Але ж повір, Петре Андрійовичу, я буквально вбитий був звісткою! Поворухнутися не міг. Повинен був помогти тобі, Людмилці помогти, а сила вся — наче в пісок! В пісок — і край! Непристойно, а що тут удієш...
— Не треба,— зупинив ного самобичування Карналь,— я ж не докоряю тобі. Сказав просто так... Юрій був зі мною...
— Юрій — балбес. Що він розуміє?
— Що треба, зрозумів. Безслідно таке не минає ні для крго.
— Знов натякаєш на мене?
— Сказав же: ніяких натяків. Не до цього мені.
— Дивуюсь і захоплююсь твоєю твердістю, Петре Андрійовичу! Оце незламність! Як колись казали? Більшовицька. Після такого — і ти вже тут, на роботі, проводиш директорську літучку. Я слухав, дивився і — знаєш?—аплодував у думці.
—: Заїхав сьогодні на роботу, щоб ти мав змогу висловити своє співчуття.
— Петре Андрійовичу, соромся! Та я б до тебе і додому, і будь-коли! Не знайшов би — телеграмою! Телеграму, до речі, я теж послав. Телеграма — документ. А живе слово — це душа. Ми ж з тобою так давно і міцно пов'язані, що тут без душі ніяк... Робота з'їдає все, так і людину може зжерти, а хіба ж ми з тобою колись не дружили по-справжньому, згадай університет, нашу кімнату з видом на Париж і Стамбул, наші безсонні ночі, наші сидіння в студентській читалці.., А тепер — голий офіціоз. Вже ми й родичі, вже й діти наші, а ми...
— А що ми? — спитав Карналь.— До чого тут наші діти? Вони не можуть ні об'єднати нез'єднуваного, ні роз'єднати міцно злютоване. Наші з тобою взаємини цілком нормальні. Щоправда, щиро кажучи, я почуваюся не зовсім добре, маючи одним із своїх заступників близького родича. Ще коли б це виправдувалося незамінимістю одного з нас...
— А чим же це виправдується? — аж підстрибнув Кучмієнко, який за звичкою вже вигідно розсівся і ладнався запалити американську сигарету.
— Суто ситуаційне породження,— спокійно пояснив Карналь.— І я, і ти — на цих постах тому, що так склалася ситуація. Але так вічно тривати не може.
— Хочеш мене усунути? Договорюй до кінця, Петре Андрійовичу! Я товстошкурий, перенесу. Коли ж і висловитися, як не в хвилини, коли на душі особливо тяжко. Люди в такому стані відверті часом аж до жорстокості.
— Психологом ти ніколи не був. Якраз я мав на увазі не тебе, а себе самого. Очолити об'єднання може інший чоловік.
— Хто ж? Чи не твій любимчик Гальцев?
— Хоча б...
— А чи не думав ти...— Кучмієнко глибоко затягнувся, з на-солодою випустив ароматний дим,— чи не думав ти, що можуть знайтися і пристойніші люди, ніж цей хлопчисько Гальцев? Люди заслужені, солідні, працьовиті, теж учені, коли хочеш, справжні комуністи.
— А Гальцев, по-твоєму, несправжній комуніст?
— Та він безпартійний! — вигукнув Кучмієнко.— Ти хоч знаєш про це?
— Хіба ми з тобою народилися вже членами партії? Ішли до цього високого порога життя часом довго й тяжко, намагалися заслужити цю честь. У кожного були свої наміри. Видно, у Гальцева теж є така міра свого внеску.
— Ти знаєш, Петре Андрійовичу, що моєю мірою було життя перед лицем смерті,— урочисто мовив Кучмієнко.
— Цього в тебе ніхто не відбирає. Але що ти скажеш тим, хто народився по війні? Гальцев належить до них. Сьогодні цінність людей не може вимірюватися тільки їх минулим. Це вже несправедливо. Бо не всі могли мати героїчне минуле просто через те, що пізно народилися. Штучно пригальмовувати ріст таких людей означає стримувати будь-який рух життя в народі. Героїчну сучасність може мати кожен. Згадай слова Брежнєва про т*е, що справжній комуніст це той, хто по-справжньому вміє трудитися. Мені завжди подобалися люди, які вміють працювати творчо і самовіддано. Так уже я вихований своїм батьком.