— Бо добрий чоловік був...
— А добрі й не старіють...
Карналь пішов поміж столами, мовчки дякував людям, що прийшли віддати шану пам'яті його батька.
Жінки носили й носили страви. Іскрилося в чарках. Притишений гомін стояв над обійстям Андрія Карналя, густо перетканий сяйвом електрики. В словах ніби й не вчувалося смутку— саме величання покійного. Який трудівник. Який активіст. Який відданий Радянській владі. Який добрий чоловік.
— Вже прокидаючись, знав, де воно й що...
— Все знав.
— Нікого й не питав...
— Відкривалося йому воно само.
— Де народилося, де вмерло...
— Хто де переночував...
— Де скрутилося, де змололося...
— Хто й що і як...
— У кого лихо...
— А в кого щастя...
— А в кого клопіт...
— І вже тебе спитає...
— І що тобі болить...
— І що докучає...
— І поможе...
— Як батько рідний...
— Усім батько...
Десь за північ той злий вітер, що вчора кошлатив у небі сонце, упав на землю, застрибав, затанцював, закрутився несамовито, засліплено, дико, але людей не розлякав, вони сиділи й далі — гомін від них був такий щільний, що вітер, хоч як теле-сувався, не міг його пошматувати, лише стугонів, завивав од розпачливого безсилля.
Рано-вранці, за звичаєм, ще раз відвідали батькову могилу, випили останню чарку, Карналь попрощався з мачухою, з Зінь-кою, з секретарем райкому, з дядьком Дмитром, з братами, з Мишком-лісником, з Федором Левковичем, батьковим давнім товаришем і, коли можна так сказати, соратником по колгоспному руху, а тоді степові дороги вхопили в свої вузькі ложа машини: в один бік райкомівські, в другий київські. В одній Карналь з Людмилою, Юрієм і тьотею Галею і друга машина з Гальцевим і Олексієм Кириловичем.
А вітер гудів над усією Україною. Ніхто й не пам'ятав, здається, такого осіннього вітру ніколи. Скидав покрівлі. Рвав дроти. Валив'опори високовольтних мереж. Ламав дерева. Наганяв на береги воду в озерах і ріках. І летів, летів ошаліло не знати куди й чого, ніби гнаний усіма дияволами світу.
Машина здригнулася, мов напнутий парус. На мосту через Псьол її мало не здуло у воду, в Градизьку знову на них мало не налетів "Москвич", який цього разу вже виїздив з ресторану, але квапився, видно, так само, як і той, що завертав до ресторану вчора. Золотоноша промайнула зеленим завітреним видивом, золоті церкви Переяслава потопали у вітряній імлі, в Києві теж панував вітер такий, що з мосту Патона київські гори видавалися не зеленими, а ніби аж чорними.
— Завезеш мене на роботу,— сказав Карналь Юрієві.
— Може, не треба, батьку? — спитала Людмила.
— А що?
— Сьогодні, може, не треба?
— А коли?
Вийшов з машини, поринув у скажений' вітер, який розбивався на смерть об скляні площини тисячовіконного притулку людської думки. Високі скляні двері самі відчинилися перед академіком, за дверима стояла незвична тиша, але він легко вчув у ній те, що віднині мало стати єдино близьким, дорогим, рідним, незамінимим: всемогутнє струменіння людської думки. "О спектре вселюдський, розуму сило святая!.."
3
У всі човни не знати як набирається вода, навіть коли вони цільнометалеві. Вода, теплява, якась несправжня, нежива, мертво бовтається на дні, між носом і кормою, в ній плаває сміття: тріски, кісточки від персиків, обгортка від цукерки, кольорові ганчірочки, насіння від дині, риб'яча луска, навіть риб'яче око, мов мертва перлина. Бр-р!.. Анастасія зачіпалася поглядом за ці дрібниці, дратувалася більше й більше, насилу гамувала в собі дике бажання стрибнути за борт і попливти назад, до берега, туди, де залишили вони Карналя, загадково-мудрого чоловіка, що байдуже відвернувся від моря і пригноблено пішов кудись так само спокійно, як прийшов звідкись. Випадково натрапив на неї на березі, там і покинув. Щоправда, обіцяв прийти по обіді зустрічати їхню моторку. Але ж не прийде! Знала це напевне, тому й рвалося в неї в грудях безглузде бажання кинутись у воду і пливти до берега, наздогнати того дивного чоловіка. Ну, так? А тоді? Що тоді? І навіщо це все?
— Міг би прибрати в човні!—сердито кинула вона Жорі.— Гидко сидіти в такому бруді.
— А може, я забобонний! — засміявся той.— Прибереш у човні — ше втонеш. А я хочу жити сто років.
— Еге ж, може, він забобонний,— підпрігся й Костя Беге-мотик, якому подобалося дратувати Анастасію.
— Помовч! — урвала вона його.
— А я знаю, чого ти така, а я знаю! — зареготав вдоволено Костик.— І Князь знає, поглянь, який він набурмосений! Він ревнує і думає, як зарізати свого суперника! Зарізати або втопити. Точно, Князь?
— Я не вмію плавати,— відбувся жартом Князь.
— Тому ти й утік з кавказького узбережжя на кримське? Аби не сміявся з тебе грузинський народ?
— Бегомотику, відстань від Князя,— попросила Костика Вероніка Глобус,— він добрий, будь і ти таким.
Але Костик, мабуть, від ранкового купання був настроєний агресивно. Полишивши Князя, він несподівано перескочив на Карналя.
— А тому дядькові страшенно кортіло попливти з нами, правда ж Анастасіє?
— Не вигадуй!
— Уявляю, як він десь у кущах рве залишки свого волосся...
— Ти можеш помовчати?
— Втратити нагоду побути в човні з такою дівчиною, як наша Анастасія!..
— Костику! — здивувалася Вероніка.— Ну, що з тобою?
Але Костикові будь-що кортіло порозважатися. Немилосердно фальшуючи, він загундосив: "Пусть неуда-ачник плачет!", так щоб належно обіграти і слово "неудачник" і "плачет", адресуючи, ясна річ, обидва ті слова залишеному на березі Карналеві, а тут: Анастасії.
Анастасії так і кортіло кинути: "Неудачник? А ти знаєш, що він—академік? Тоді як ти — лише продукт нашого доброзичливого суспільства, яке щедро роздаровує вищу освіту, часто не дбаючи про власні інтереси, а тільки вдовольняючи пиху недоростків". Та вона не хотіла сьогодні бути жорстокою ні до кого. Доля може стати прихильною до тебе, то треба бути й самій доброю до всіх. Хай поспіває Костик Бегемотик. Не злякати б свого щастя, не зурочити...
Перевантажена моторка дрібно тремтіла, світ довкола розгойдувався більше й більше: море, небо, скелясті стіни берега, вершини гір, сховані серед кам'яного хаосу бухти. Розбійницька бухта, до якої вони пливли, виявилася окупованою галасливим племенем "дикунів", які проникли туди з суходолу, спустившись, видно, зі скель і закидавши всю вузеньку смужку берега своїми страхітливо напханими рюкзаками.