Перед машиною побачив Одарку Харитонівну. Старенька, пригорблена, щось шепотіли її пошерхлі, запечені вуста, здається, втішали його, Петра Карналя,— хоч нерідного, але ж її сина. А поряд — Людмила, якась незвичайно висока, в чорному шкіряному костюмі, в чорній важкововняній шалі, постаріла на цілі десять років. Виплакані очі, червоні, мовби рана,— без дна... її підтримували двоє чи троє. Здається, його дядько Дмитро, здається, тьотя Галя, двоюрідний брат Ігор, Зінаїда Федорівна, товариш дитинства Василь Гнатович... Власне, знав усіх тут, озирнися лиш, глянь на людей, на їхні обличчя, на їхні руки, все згадаєш, бо й не забував ніколи, і вони тебе згадають, бо теж не забували та й не забули. Людмила впала на груди Карналеві.
— Батьку!
Карналь тримався. Пригорнув доньку. Поцілував її сльози. Обійняв мачуху.
Тоді підійшов до машини.
Матір його везли колись кіньми. Коні били копитами по його маленькому серцю. Тепер хурчав мотор. Притишено, сумирно, винувато. Бах-трах! Машиною — в прах. Цивілізація. Та сама, що він відстоював її майбуття ще три дні тому. Кузов машини з повідкиданими, мов заломленими, бортами. Ніби руки у відчаї. Червона труна. Пізні осінні квіти. Мармуровий полиск вспокоєного батькового чола. Трудові медалі на червоних подушечках. Коло узголів'я скоцюрбилася стара жінка. Прокопиха. Оплакує всіх у селі вже півсотні, а може, й усю сотню років. Машина тихо рушила. Хтось підсадив Карналя. Він сів коло труни, зібгався калачиком, як малий хлопчик. Перед батьками—завжди недорослі. Поцілував батькового лоба. Вдарило неземним холодом, ніби від усіх пам'ятників світу. Батьку, чого ж ти такий холодний? Це я, Петрик! Устиг, прилетів, при-мчав. БатькуІ
Муркотів мотор. Шерех сотень ніг.
Карналь ще тримався.
Люди шепотіли. Він усе чув. "Отак і свою маму він ще маленьким... Сиділо коло маминої труни... А тепер коло татової... Кажуть, уже й академік... Та — однаково — дитина..."
Стара Прокопиха примовляла: "Та відкрий же оченьки, та глянь, хто коло тебе! Так же хотів побачити синочка хоч перед смертю, та не побачив, а тепер же синочок та уже й коло тебе, а ти й не подивишся, і не споглянеш. Хіба ж надивився на білий світ, що вже й не хочеш очей відкрити? Та й хіба наробився, що склав свої рученьки горьовані! Та чи вже й наговорився, що не скажеш і слова до свого синочка? Та хіба надбався за свого синочка? Та хіба надбався за людей, що вже й про дитину свою не подбаєш більше?.."
Карналь ще тримався.
Через Педанівську балку, вічно заболочену, машина проїхати не могла. Звернути окільно, щоб степом, не було вже коли. Далі понесли труну на плечах. Карналь узявся першим. Його обережно відтрутили. "Тобі не можна, Петрику. Не велить звичай".
Він і далі тримався.
Сонце вже лежало на вечірньому прузі. Затрималося ніби для того, щоб востаннє присвітити людям у їхньому сумному ділі. Тужний похід вибрався з Педанівської балки на пласку простору гору. З одного боку Педанівська балка, з другого — темне море понаддніпровських лісів, ще далі безмежжя води, на далекому куцеволівському березі низка перших вечірніх вогнів. Гарне місце вибрали озеряни для свого останнього спочинку. І Дніпро, і кручі... Могилу батькові викопали коло обеліска з війни. Під ним покоїлися ті, хто визволяв село в сорок третьому. "Рядовий Майоров і 96 воїнів". Дивне зіставлення: Майоров, а рядовий... Загинув зовсім молодим, як і його дев'яносто шість товаришів. Щоб умирали тут тільки дідами. Ох, Майоров, Майоров, як завинили ми перед тобою на віки цілі!
Карналь тримався щосили. И над силу.
Та коли опустили труну на горбик свіжовикиданої з ями землі, коли мимоволі зазирнув у могилу й побачив, яка вона по-степовому безмірно глибока, безнадійно-бездонна, упав коло мертвого батька на коліна й заплакав тяжко, невміло, рвав серпе собі й усім. Батьку мій, батьку, ридаю над тобою в своїй самотині, без тебе, без тебе назавжди, навіки! Батьку!
Його тихо втішала мачуха, .підводила з колін Людмила, навіть Юрій стояв поряд і бурмотів: "Петре Андрійовичу, Петре Андрійовичу, ну прошу вас, ну не треба... Петре Андрійовичу, дорогий..."
Треба було триматися.
"О, серед нас було стільки орлів, що хитали небо, мов стріху дідівських осель, та й вони на материнських могилах безкриле ридали, склавши обпалені крила на віко труни..."
Карналь нарешті став розпізнавати обличчя. Побачив Олексія Кириловича, свого заступника, молодого доктора наук Галь-цева, надію науки і надію його, Карналя (Гальцев скромно відмахувався: "Надію стародавні греки вмістили серед лих, які впали на людство з скрині Пандори, це зло різнилося від інших тим, що його уважано за добро. Воно особливо підступне, бо цим словом називається те, чого немає і не знати, чи й буде"), Мишка-лісника, його Шурку, Федора Левковича, секретаря райкому Миколу Федоровича...
Сонце вже сідало за обрій, але стало мовби світліше, світилося все довкола, тиша раптом запала така, ніби вляглися усі вітри, зникли всі шерехи, зітхання, шепоти. Зінька відкрила траурний мітинг, надала слово секретареві територіальної парт-організації Василю Гнатовичу. (Ох, Василю Гнатовичу, Василю, Васюню, сковзалися колись з тобою босяка на радощах, що Резерфорд розщепив атомне ядро, а батьки наші однаково вмирають і після того...). Він говорив довго і з несподіваною для Карналя пристрастю. Розповідав, як Андрій Карналь організовував перший у їхньому селі колгосп. Як ще в громадянську ховав комиезамівські документи від банд. Як у час окупації не скорився фашистам. Як завжди вмів працювати. Як любив людей і як любили його діти. Один із найстаріших і найшановані-ших. Фундатор. Ветеран.
Говорив доктор наук Гальцев. Більше про нього, академіка Карналя. Розповів, може, вперше цим людям, ким став їхній земляк, син цього простого сільського чоловіка, на похорон якого (небачене й нечуване діло!) зійшлося усе село, навіть матері з немовлятами!
Клялися перед могилою Андрія Корнійовича Карналя піонери.
Карналь тримався. Навіть тоді, коли востаннє поцілував за-хололе — все в неземному холоді — батькове чоло і коли жорстокі молотки озвалися сухим тупим стуком — забивали віко труни.