Жодного імені не названо, а все зрозуміло. Все зводилося до звичайнісінького примітивно-логічного трикутника: Пронченко — Карналь — Кучмієнко. Пронченко поставив Карналя, тепер Пронченка знято, отже, слід зняти й Карналя, а замість нього — третій кут — Кучмієнко. Досить з нього невідомості, обурливої недооцінки! Він готовий нарешті очолити! Що? Карналь академік, а є ще кільканадцять докторів наук? То й що? Він залюбки очолить і докторів, і академіків! Хіба важить освіта й знання? Головне — ідейність. Якось Кучмієнкові прийшла записка. Питали, чи бувають ідейні дурні. Кучмієнко необачно прочитав записку і, потрясаючи папірцем, сказав: "Щастя, що цей чоловік не підписався під таким провокаційним запитанням!" Зал загримів реготом, поховавши Кучмієнка під його могутніми обвалами.
Коли Пронченко повернувся до столиці, вони зустрілися з Карналем знов же не так, як воно водиться між друзями, не за чаркою, не в мирній бесіді, сповненій спогадів, зітхань, жалів і бадьоріння. Знов був дзвінок, знов несподіваний, знов Карналь довідався, що Пронченко кілька днів уже в столиці, хоч родина ще в Придніпровську, нема ніякого притулку, окрім звичайного готельного номера, але вже є робоче місце, кабінет, телефони, звична обстановка і — що найголовніше — маса невирішених проблем, яких щомиті стає більше й більше. Але й не заради цього подзвонив Карналеві Пронченко.
— Вгадай,— сказав він з доброю таємничістю в голосі,— вгадай, хто в мене тут сидить.
Карналь їхав не так щоб бачити того невідомого гостя, як самого Пронченка. Шкодував, що не володіє вмінням бурхливо висловлювати свою радість, вважаючи те першою прикметою людської нещирості. А який же він був радий, що знов матиме високу втіху спілкування бодай зрідка з цим чоловіком, коло якого ти не міг мислити дріб'язково, нецікаво, приземлено, який сам горів і запалював тебе, який світився такою чистотою й чесністю, що ніби просвічував і тебе самого, який, як ніхто, вмів захоплюватися і підтримував це вміння й здатність до захоплень і в тобі. А що людина без захоплень?
Помічник у Пронченка був новий. Вилицюватий, меткий, з розумними уважними очима, з привітною, трохи несміливою усмішкою, він одразу впізнав Карналя, хоч не знати, чи й бачив його коли-небудь, не став за звичаєм помічників лякати й попереджати, щоб не затримувалися і не забирали в їхнього шефа забагато часу, а ніби аж зраділо промовив: "Прекрасно, що ви так швидко приїхали, Петре Андрійовичу!" Карналь переступив поріг знайомого йому добре кабінету, простого, скромного, з столом для засідань під стіною, робочим столом під протилежною стіною, портретом Леніна над столом, ще були там крісла для відвідувачів, селектор і телефони на спеціальному столику, килимова доріжка на підлозі — більше нічого.
Пронченко вже йшов назустріч Карналеві, але йшов не сам — поруч з ним була жінка, яку не треба було й упізнавати, бо ж бачився з нею Карналь щороку, буваючи в гостях у батька. Зінька. Голова колгоспу "Дніпро". Нічого — від колишньої Зіньки, так само, як нічого не лишилося в ньому від колишнього почуття до неї. Хіба що глибоке жевріння чогось болісного, власне, вже й невловимого, загубленого під нашаруванням літ. Та й Зінька змінилася майже до невпізнання. Колись завжди носила з собою запах школи, отой вічний запах задухи, кисневого голодування, ніби в підводників. А тепер мала в собі запахи степу, молодої озимини, густих вітрів, краплистих дощів, щедрот земних і небесних, і сама була ніби втіленням щедрості — пишна, стегнаста, повногуба, великоока, голосиста. Була в імпортному темно-синьому костюмі, на якому гарно вирізнялися ордени, і Карналь устиг подумати, що Зіньці, або, як тепер її звуть,
Зінаїді Федорівні, ордени личать, вони мовби створені для отакої української вроди.
— Впізнаєш? — спитав Пронченко.
— Та ми два місяці тому бачилися,— вихопилася Зінька,—• чом би Петро мав мене забути?
— А ти що, відразу до начальства, а до земляка й не потикаєшся? — образився Карналь, який ніяк не міг збагнути, як і чому опинилася Зінька в секретаря ЦК по промисловості.
— Я ж не до земляків,— на нараду голів колгоспів,— лукаво ' блимнула вона очима на Пронченка, мовляв, бачите, ще й досі
ревнує. А може, то Карналеві лише здалося. Та й не міг Пронченко знати про колишнє.
Карналь привітав Пронченка з поверненням. Вийшло в нього незграбно й мовби силувано. Зінька дивилася на нього впівока, всміхалася, знала Карналеву несміливість ще он з яких років, але що він і досі не позбувся своєї хлопчачої вади, вже й ставши академіком, цього ніколи не гадала і не повірила б, не переконавшись сама.
А Карналь бентежився ще більше від незрозумілої для нього присутності тут Зіньки. Надто добре знав Пронченка, аби повірити, ніби отой так просто вирішив звести в себе в кабінеті земляків. Тому вівся щестриманіше, ніж звик, майже насторожено сідав поряд з Зіиькоюза стіл навпроти Пронченка, неохоче сьорбав чай, відгортаючи кружальце лимона, яке весь час лізло в рот, а лимонів Карналь не терпів, вважаючи цей фрукт невластивим для жителів помірного пояса, звик до яблук та хрону, цього універсального вітаміну, відкритого якимсь мудрим предком.
А Зінька сиділа, попивала чай, розповідала про врожай, про те, як утаїла поле чорного пару й цього літа у неї пшениця вийшла на весь район. А чорнозем у неї — півтора метра завтовшки, до нього лиш по-хазяйськи підійти, на ньому чорти рогаті виростуть, не тс що пшениця чи кукурудза.
Карналь не стерпів.
— Про товщину ваших чорноземів я знаю, а для Володимира Івановича це не являє особливої цікавості, бо в нього голова забита іншим,— сказав він майже сердито.
Пронченка, видно, тішило збентеження Карналеве.
— Що ж,— підтримав він Зіньку,— нас ще з школи примушують знати всі виміри земної кулі, так ніби маємо шити на неї одяг, чи що. Гадаю, не гріх знати, які завтовшки й чорноземи бувають на Україні.
— Але ж,— знов хотів був подивуватися Карналь. Та Пронченко вгадав його слова й повернув їх йому назад:
— До чого тут промисловість, ти хотів сказати, Петре Андрійовичу? То можу тобі повідомити: Зінаїду Федорівну привів до мене секретар по сільському господарству. Вона пішла до нього. За профілем. Ну, а він — безсилий. І ось — просять моєї допомоги. А вже я — твоєї.