Все, що живе з людиною, належить їй. І оті гуси, які врятували колись Рим і вже дві тисячі років мовби ґелґочуть на Капітолії. І краківський сурмач, який сповістив про наближення татарського війська і загинув од ворожої стріли в горло, падав, захлинаючись власною кров'ю, і сурмив, сурмив і не впав — падає вже сімсот літ і ніколи не впаде. І ота відважна дівчина, яка вкрала в татарських жон зернятко мальви, щоб заквітчати нею причілки всіх хат України. І Олександр Невський, що й досі дивиться, як ламається під псами-рицарями крига на Чудському озері. І дніпропетровський учень Саша Матросов, який затуляє грудьми фашистський кулемет. Хіба все те можна забути? І хіба не дивні всі оті люди, які час од часу здіймають галас про те, що не треба нам ні скіфів, ні муромців, ні козаків, ні революцій і повстань, і тільки й знають, що зазирати в дійницю, щоб довідатися, скільки дала корова молока, або стережуть курку, коли вона знесе яйце!
Не забудеш нічого й ніколи. Ні лейтенанта Ковальова, з яким ви стояли в окопі, а тоді з пришіптуваиням прилетіла фашистська міна і вибухом звалила вас обох, Ковальов упав на тебе, накрив тебе своїм тілом, коли ж ти, закривавлений і оглушений, вивільнився, дивуючись, чому не ворушиться Ковальов, то з жахом побачив, що в нього міною зовсім знесло голову. Не забудеш однокурсника Васю Юбкіна, в якого завжди нестерпно боліли відбиті в танку йоги, і він матюкався від того болю в найпевідповідпіші хвилини: перед дівчатами, перед викладачкою, перед суворими екзаменаторами. Не забудеш сиріт з колгоспного патронату і повоєнних вдів, яких спокушав у Озерах залізнозубий Левченко, присланий піднімати колгосп з руїн. Всіх пам'ятатимеш завжди, не переступиш, не перескочиш через жоден рік, через жоден день, годину, слово, погляд, мовчання!
Коли б спробував якось перелічити чи бодай визначити в загальних рисах ті зміни, що вміщалися в двадцятилітній проміжок між двома батьківськими листами (проміжок, треба зазначити, наповнений не тільки змінами, але й безліччю інших батьківських листів, де було вміло й мудро визначено головне, шо сталося в його світі), то, мабуть, не вистачило б найоб'ємнішої пам'яті зі створених ним обчислювальних машин. Одне міг сказати напевне: ніхто не сидів склавши руки, бо час однаково летить нестримно для всіх і затягує нас у свій рух і ритм навіть тоді, коли нам здається, ніби ми самі творимо той час.
Карналь літав у стратосфері між материками, спускався під воду на атомоході, був присутній при старті космічної ракети на
Байконурі, ходив по царських палатах у московському Кремлі, бачив тайгу, пустелю, океани і Гімалаї, піднімався в піраміду Хеопса по темній стометровій штольні й опускався у вугільну шахту з крутоспадаючими пластами по ще стрімкішій і довшій штольні, слухав роботу мільйоннокіловатної турбіни і намагався почути, як росте під землею кволий пагонець пшениці, виступав перед піонерами, перед державними комісіями, з кремлівської трибуни й з трибуни ООН. Досить? Він був тричі в Стокгольмі, чотири рази в Хельсінкі, шість разів у Парижі й у Белграді, сто разів у Москві, дванадцять разів у Будапешті, п'ять разів у Празі, двічі в Пекіні (двічі!), шістнадцять разів у Нью-Йорку (шістнадцять!), тричі в Делі, в Бонні, Берліні, Токіо, Амстердамі, Лондоні, Копенгагені, Римі. Перелік можна ще продовжити, але чи треба? Чи змінилася від усього цього в Карналеві бодай жилочка? Коли щось і змінилося, то хіба що під дією законів природи, під впливом років, тобто, відверто кажучи, старості. Завжди молоді тільки стюардеси в літаках, у яких ти майориш над світом. Життя чи майоріння?
Людина стає великою тоді, коли вона ліпше за інших розуміє потреби свого часу. Поки вона спрямовує всі суспільні сили на здійснення цих потреб, за нею всі йдуть, охоче пропонують свої послуги, помагають діяти для загального добра. Але часто такий чоловік на цьому не зупиняється і починає здійснювати вже свої власні плани, які йому, цілком можливо, видаються і мудрими, і грандіозними, але, на превеликий жаль, не базуються на справжньому стані речей. Скажімо, хто стане заперечувати, що кукурудза — прекрасний злак? Або що горох — надзвичайно корисна рослина? Але спробуйте засіяти кукурудзою й горохом усю країну від Кушки до Мурманська — що матимете? Або: хто стане заперечувати, що керівництво конкретніше — дійовіше й корисніше? Завжди знаходяться люди, готові підскакувати при кожній нагоді: ах, як це прекрасно! Ах, як грандіозно! Ах, яка мудрість! Але народ ніколи довго не може жити в розлуці з істиною. Він нікому не дозволить зловживати його терпінням. Неминучі зміни, цей закономірний наслідок зусиль цілого наро-ДУ> усувають з дороги все.
Історія твориться не на безлюдних просторах. Єдине місце історичної дії — це життя кожної окремої людини, людські долі, життя не дає можливості перебувати в ролі спостерігача, або ж учасником, або жертвою, хоч водночас завжди можна б згадати й безліч такого, що відбувалося поза твоєю волею. Державна дисципліна передбачає пошану до людей, наділених на той чи інший час владою, але закони господарського життя, на жаль, не завжди збігаються з вимогами моралі навіть щонайвищої. Рано чи пізно мав вступити в дію закон, сформульований колись Пронченком: усі будуть зняті або вмруть. Але тим часом сам Пронченко, не погоджуючись з деякими майже безглуздими задумами одного з державних мужів, повернувся до роботи за науковим фахом. Карналь їздив до Пронченка в гості, не мав наміру відмовлятися від знайомства з цим прекрасним чоловіком тільки тому, що в того змінилася (і не на ліпше) посада, вони їздили по місту, Пронченко розповідав академікові (Карналь уже був академіком на той час, неприпустимо молодим академіком, слід зазначити!), що б йому хотілося ще зробити в житті, хоч зроблено було вже й так чимало,— і жодного слова ні про державного мужа, ні про їхню трохи дивну й зовні майже непростежувану дружбу. Пронченко не квапився дякувати Карналеві за вірність, той не носився зі своїм благородством. Бо хіба ж не так повинні поводитися всі чесні люди?
Кучмієнко в ті роки згадав свій давній досвід у відповідну хвилю вистромлюватися перед очі і знов опинився на трибунах. Було враження, що він і спить на трибуні. Записувався на слово скрізь і записувався перший, щоб перед ним не прокреслили оту всемогутню риску, яка декому затуляє роти навіть тоді, коли мають сказати щось путяще. Щоправда, Кучмієнко використовував лише трибуни місцевого значення. Вище його не пустили. Знову ж знайшлися мудрі люди, бо, як подивишся, то у всі часи таких людей не бракує. Суть усіх Кучмієнкових виступів зводилася завжди до того самого. Ось є солідні наукові, а то й науково-виробничі установи. Хто їх очолює? Ті чи інші люди. А коли придивитися до тих людей, то що ми побачимо? Ми побачимо, що їх поставили ще інші якісь люди. Працівники. Відповідальні, можемо сказати відверто. Тепер постає питання, де ті працівники сьогодні? Чи втрималися вони на своїх високих постах, а чи державна мудрість розпорядилася в такий спосіб, щоб їх переставити трохи нижче? Хто захоче, той переконається. Як сказав поет: "Одних уж нет, а те далече". Істина незаперечна. Тим часом поставлені тими знятими далі стоять, очолюють, залишаються на своїх посадах безпідставно, незаконно, протиприродно. Який висновок? Замінити їх людьми, гідними того, справді ідейними, відданими справі, перевіреними на ділі.