Стовбун зненавидів і саме народження Петькове, і ще більше самого малого. Стовбун досі був таким собі мазунчиком, маленьким диктатором у дружній родині Карналів, необмеженим, свавільним володарем, а тут мав ділити свою владу з цими соплями, які кавкали в темній, підвішеній до сволока, колисці, та ще, мабуть, не тільки ж ділити, а згодом і зовсім зректися влади й прав на користь все отого ж сопляцюри!
Ненависть, коли вона не підперта діями, мовби й не існує. Стовбун був чужий почуттям абстрактним, він звик усе перетворювати па вчинки, у свої чотирнадцять років він уже знав, що людину рятує тільки, сказати б, невсипуща діяльність, працьовитість, невгамовність, хоч які б вияви вона мала,— чи то на добро, а чи й на зло. Він став влучати хвилі, коли нікого не було в хаті, миттю заскакував туди, бив мале дитинча, крутив йому шкіру на животику, тоді жбурляв з колиски на долівку, вилітав надвір, притьмом брався до роботи, зловтішно прислухаючись до того, як заливається од крику малий.
Прибігала мати, сплескувала в долоні, ридаючи, обціловувала вкрите синцями тільце свого синочка, вкладала його в колиску, не могла стямитися:
— Що воно за дитина — вистрибує з КОЛИСКИ, ХОЧ ТИ ЙОГО припинай!
Згодом малий навчився впізнавати свого мучителя і зустрічав того ревінням, щойно Стовбун з'являвся в хаті. Але ніхто не знав справжньої причини того крику, а Грицько був обачливий і навчився знущатися над малим уже так, що той і не помічав, нападаючи на Петька, коли той спав, себто, вже подвоюючи свій злочин, бо нападав на малого та ще й на сонного.
Як він не вбив Петька, це лишилося таємницею для них обох: і для Карналя, і для Стовбуна. Тільки мати Петькова, мовби підсвідомо вичувши муки свого єдиного синочка, не витримала й померла тихо, без скарг, непомітно, може, у сподіванні, що забере в могилу всі страждання, які судилися Петькові в житті.
Коли Петько звівся на ноги, він, хоч і не любив Стовбуна, вимушений був щоразу звертатися до нього, бо малому вже кортілося покататися на кобилі, а кобилу доглядав саме Гриць-ко. Та й Стовбун охоче вдовольняв вершницькі устремління малого Карналя, мерщій хапав його, підносив до кобили, кидав їй на спину, але чи той був задужий, а Петько занадто легкий, чи то навмисне, але щоразу виходило так, що Петько перелітав через кобилу й падав на землю вже з другого боку коняки, боляче бився, раз навіть зламав собі руку, але ж не вбився, не покалічився, як того, мабуть, кортіло Стовбунові. Стовбун кидав Петька через кобилу ще й як у того зажила зламана рука, але тут Андрій Карналь нарешті впіймав його на гарячому, ухопив за груди:
— Ти що ж це, махамет, робиш!
Того ж дня він звелів Стовбунові забиратися геть. Виділив йому частину майна, дав грошей, Грицько спробував судитися, але висудив ще менше, ніж йому давав Карналь, так він і зник навіки з життя Петрового і запам'ятався як перша ворожа сила, сліпа й незбагненна в своїй ненависті.
Весни були теплі, вже на перше травня в Озерах малеча купалася в нагрітих копанках і ковбаньках, але то були купання добровільні й самовільні, коли хлоп'яки ще ховалися від матерів, які вічно лякаються простуди і готові до самого літа кутати своїх дітей у кожухи й парити їм голови в шапках. Вже й коли Петько пішов до школи, в нього щовесни виникали конфлікти з мачухою, яка домагалася, аби він не скидав шапки, поки на деревах з'явиться листя, а хлопцеві кортіло першому з'явитися до школи в картузі, він викрадав свого білого літнього картуза з скрині, ховав його в соломі за двором, слухняно виходив у вухатій шапці з хати, промаршировував попідвіконню, а тоді оббігав поза клунею і сараєм до соломи, викопував свого картуза, на його місце ховав шапку і вже так продовжував свій похід, не вельми бентежачись невідповідністю між товстим зимовим пальтом з хутряним коміром і білим картузом. Мачуха, смикаючи солому, натрапила на картуза, влаштувала засідку вранці коло ожереду, впіймала Петька за руку, і вже крику тоді було!
Та ще задовго до цієї події, в свою шосту весну, Петько зазнав купання примусового й мало не останнього. Тої весни на Дніпрі була найбільша повінь за всі часи, скільки хто й пам'ятав у Озерах. Село було залите до самих гір, тільки по-одинокі хати, поставлені на буграх, стояли тепер на сухому, й до них спливалися на саморобних плотах і на човнах люди, звозили худобу й майно, спали покотом на долівках, на печах і навіть у печах та в дуках, Петько підстежив, коли батько з мачухою, брьохаючи по коліна в воді, зносили з залитої по самі вікна хати сяке-таке начиння, вмить прилаштував широкі дерев'яні ночви й пустився в плавання на такому судні від ґанку до погрібника. Ночви понесло вбік, Петько спробував гребти руками, занадто перехилився на один бік, ночви перекинулися, він булькнув у воду і чомусь не дістав дна. Крикнути він теж не встиг, бо все сталося занадто швидко, вода відразу оточила його звідусіль, вона вже була над головою, злякано розплющеними очима він бачив у себе над головою химерно поменшене й пожовкле сонце, яке щосили намагалося пробитися до нього крізь зеленкувату товщу, але пробитися чомусь не могло, він, щоправда, не встиг подумати й про те, що втонув і вже ніколи не вирине і не побачить ні сонця, ні трави, ні сварливої мачухи, ні свого єдиного на світі батька, але саме тоді батькова рука, вхопивши Петька за чуба, винесла його на поверхню, вода дзюркотіла з хлопця, мачуха мерщій взялася до своїх прокльонів, але батько цитькнув на неї, нічого не кажучи синові, посадовив його на човна, зганяючи воду, кілька разів міцно провів долонею по волоссю, тоді спитав: "Злякався? Отак міг і втонути. Вода жартів не любить".
Після поводі в Озерах розвелася сила-силенна жаб, мишви, пацюччя й гадів. Стара Колісничишина хата розповзлася од води й трималася купи лише завдяки тому, що поставлена була на кам'яному підмурку, струхлявілий ґанок завалився, так що до хати доводилося тепер добиратися через завали старих дощок, у всіх утворених западинах, щілинах, сховках виплоджувалася гадючва, старі гадюки ліниво вигрівалися посеред двору, не лякаючись людей, маленькі гадючата, завбільшки з олівчик, шпорталися в шпориші, так що й не розбереш, де трава, а де гадюченята. Михайло змандрував зі своїм крейдоїдним сімейством після сутички з Карналем, вони тепер жили в цій руїні самі, мачуха гризла Карналя за те, що він думає тільки про колгосп, а про хату не дбає і їх коли-небудь привалить уві сні, Петько при цьому думав, що коли й справді завалиться їхня стара хата, то не від старощів і не від підмитості повіддю, а від мачушиного крику. Якось він заспав у неділю, прокинувся, коли вже дорослих не було в хаті, в причілкове вікно світило велике сонце, таке знайоме хлопцеві вже он який тривалий час. Воно щодня сходило з-за Стрижакової гори, велике, чисте, сліпуче, тоді викочувалося в таку небесну висоту, що видавалося зовсім маленькою кулькою, але чомусь пекло звідти так несамовито, що навіть само ніби чорніло від власного жару, вигорівши за день, вигасало, розпліскувалося млиновим колом, поволі зсувалося з неба й тануло в завороті Дніпра десь за піщаними горбами Куцоволівки.