Петькова мачуха ревнувала свого чоловіка навіть до Зота Саліченка, що було вершиною безглуздя, але справа й не в ревнощах мачушиних, а в тому, що Михайло Андріївський на всі вмовляння Карналеві йти до колгоспу, спльовуючи слину через приклеєний до нижнього губи бичок, знущався з нього:
— Тоді піду, як твій Зот зуміє забрати до колгоспу мого Арапа!
Забрати то й забрати. Зот не примусив себе просити, він з'явився на обійстя ще того дня, підсмикуючи нові, трохи заширокі для його хлялого живота штани з чортової шкіри, ш> простував до стайні, відчинив міцні, поставлені ще покійним Колісником двері з облупленою, теж червоною" фарбою на них, сміливо увійшов у темряву, яка пахла конякою, запахом для Зота нині найближчим і, сказати б, професійним.
Вилетів він звідти майже відразу, ошелешено зиркнув туди й сюди, побачив Михайла, який скалив на нього око з високого ґанку, розтулив був рота, наміряючись чи то сказати щось, чи крикнути, чи поскаржитися, чи пригрозити, але передумав, знову пірнув у темну, пропахлу конем сутінь стайні, там щось заревло, заторохтіло, гуркнуло, тоді зойкнуло, тепер уже Зот не вискочив, а насилу виповз із стайні, сорочка на ньому була розірвана, штани треба було тримати, щоб не розпалися на дві пілки, руки Зотові дрижали, на обличчі панувала така по-кудланість і поруйнованість, ніби його три дні било бурями, зливами, громами. Мимоволі виникало припущення, що Зот навіть плакав тої миті, але коли й справді текли з його очей сльози, то відразу безслідно пропадали в чорних хащах щік, окрім того, Зот відвертався від усього білого світу, мовчки підвівшись, уже обома руками притримуючи те, що зовсім недавно звалося новими штаньми, він пошкутильгав з двору, супроводжуваний прискаленим поглядом Михайла, який так і не зворухнувся на ґанку і не відслинив з губи бичка, який уже допалювався до живого тіла, погрожуючи зробити па губі пухиря.
Чи то Зот поскаржився Карналеві, чи той сам побачив, у якому жалюгідному стані повертається верховний конюх "Червоного борця", але Андрій прибіг додому і ще з воріт ударився до стайні, де якимсь чудом знов були зачинені двері, так ніби той звір Арап не терпів людей аж так, що сам примудрився й зачинитися од них.
Михайло ще стояв на ґанку, стежачи за тим, як допалюється бичок йому до губи, але він відразу помітив Карналя й збагнув, що той хоче зробити; і трохи стривожився, бо жеребець, який кидався на всіх людей, чомусь підпускав до себе Андрія, так ніби відчував їхню давню дружбу з Михайлом.
— Я ж сказав: як Зот забере, тоді піду до колгоспу,— сказав ліниво Михайло. А що Карналь його не слухав і йшов до стайні, то Михайло гукнув уже розізлено:
— Чув? Або Зот, або котіться ви к такій матері з своїм созом!
Карналь був уже коло дверей, уже брався за клямку, не озирався, не зважав на Михайла, не помічав його, зневажав, принижував.
Михайло сплюнув бичка, стрибнув з ґанку, нечутно, якось ніби летючо опинився коло купи гною, вихопив звідти встромлені в гній вила-шестерики з блискучими зубцями і, не перериваючи свого льоту, в жахливому замаху кинув вила просто в спину Карналеві.
Ніхто цього не бачив, окрім Петька, який досі ховався за ґанком, а коли Михайло зірвався звідти і полетів на Карналя, хлопець і собі побіг слідом і встиг, перш ніж Михайло в своєму замахові послав у спину батькові важезні вила, гостро зойкнути:
— Тату!
Карналь озирнувся саме тоді, як летіли на нього вила, він ухилився від них в останній уламок секунди, вила прикували його погляд, він розгублено дивився, як глибоко вони вбилися в дошки дверей. Держак пругко тремтів, з такою силою було вдарено. Аби в спину — то наскрізь, так би й пришив Карналя до дверей. А Михайло, озвірілий від невдачі, кинувся на малого, збив його з ніг, топтав чобітьми, хлопець побачив високі халяви, вдарило йому в ніздрі гострим запахом дьогтю, чобо-ти-витяжки топталися по його маленькому тілі, по ногах, по руках, по грудях, Петько найбільше боявся, щоб не топталися вони по обличчю, тому не заплющувався, дивився на ті чобо-тяри, бачив їх зовсім поряд з зіницями, велетенські, страшні, як сама смерть, але тут нарешті, мабуть, схаменувся Карналь, набіг на Михайла, вдарив його в груди, відштовхнув від малого, вхопив Петька на руки, поніс до ґанку.
Знов підставляв Михайлові спину, той міг висмикнути вила й спробувати вдарити ще раз, але не висмикнув і не бив.
Прийшов увечері до них у хату, довго стояв мовчки коло порога, послинюючи свого бичка, ніхто йому нічого не казав, навіть криклива мачуха затаїлася, тоді не втерпів Михайло, похмуро спитав Карналя:
— В суд подаватимеш?
— Приведи завтра жеребця до колгоспу,— сказав Карналь. — В суд подаси?
— Жеребця,— повторив Карналь, нічого не обіцяючи. З тим Михайло і пішов. А другого дня, супроводжуваний прокльонами своєї стегнастої Катрі, одвів Арапа до Тринчикової стайні, процідив до Зота, який виліз із сіна, забувши того ранку навіть погріти зуби на сонці:
— Доглядатиму сам, поки до тебе звикне.
Жеребця перейменували, назвавши Літаком, і вже незабаром Зот сам водив його навіть купати до Матвіївської ковбані і, тримаючи на довгих ремінних віжках, давав Літакові досхочу качатися у високій траві.
3
"Озера, 17 березня 64 року. Дорогі рідні діти Петрик та Агуль і онучечка Людочка! Вперш за все сповіщаєм, що ми 11 березня одержали вашого листа, за якого щиро і щиро "дякуєм, і посилаєм вам усім укупі гарячого привіта і вітаєм вас усіх, бажаючи якнайлуччого в вашім житті. У нас дома все в порядку, хата тепла, їсти є що, пока на роботу їздю кожен день конем, це вже три з половиною місяці я їздю саньми, такого снігу багато, та ще й морози доходили до 32 градусів, як їдеш, аж очі злипаються, а я ж видержав, бо в валянках і в кожусі, і оце згадав, що ніколи в мене ноги не замерзали, хоч яка зима була, головне треба берегти ноги, а ти, Петрику, скаржишся на здоров'я, то ото бережи ноги, і здоров'я буде.
Весною в нас і не пахне. Оце третього березня мені сповнилося 70 років, де у нас відмічали, поприходили до мене всі сусіди, це зійшлося аж дванадцять пар, або ж двадцять чотири особи, був Федір Левкович і голова колгоспу Зінька Лебідьова з чоловіком Іваном Лебідьовим, нашим агрономом. Якраз тільки посідали за стіл, коли приносить листоноша вашу телеграму, і всі кинулися читати, а тоді ще молнії поприносили з Дніпропетровська, й Запоріжжя, і з Львова, і Полтави, і всі мене поздоровляють з сімдесятиліттям, це така була радість для мене й для всіх, що ніхто не забув діда Андрія Карналя в день його народження, так що в цю мить усі наші гості піднімали чарки аж до стелі й кричали тричі "ура", як гініралові, і в цей вечір гуляли дуже весело, і я виступив зі своєю промовою, говорячи їм усім, що я сьогодні дуже гордюся і дуже рад, що маю 70 років і тримаюся в праці нарівні з усіма з вами, сини, дочки, брати, сестри і всі товариші, і велике вам спасибі усім, що ви прийшли до мене відмітити цей день.