Вже по війні, коли Карналь приїздив до батька разом з Айгюль, найпершим проявом ніжності між ними обома було... батькове гоління. Батько навмисне не голився цілий тиждень перед синовим приїздом, знав, що той привезе якусь особливу бритву, і той справді привозив, і в перший же день відбувався урочистий ритуал батькового гоління, а тоді одеколонеиня, бо невістка щоразу привозила для старого Карналя якийсь особливий одеколон, батько струшувався, помолоділо блискав очима, потирав руки: "Оце год сорок скинув з себе, спасибі вам, дітки!"
Коли померла мати, батько довго не одружувався. В селі казали: "Карналь по молодицях ходить". Петько не знав, що то таке "молодиці". Раз був випадок у степу коло Топила. Пообідавши, селяни мали звичку передрімати спеку в холодку, а холодок був тільки під возами. Старші прилаштовувалися під возами, малеча.гнала поїти коней до Топила, бавилася коло води в глибочезних глиняних ярах, які починалися коло Топила й звивисто бігли аж до Стрижакової гори. Петько чомусь не побіг, того дня з хлопцями, опинився серед дорослих, його й не помічали, а тоді хтось побачив, злякано затулив від нього поблизького воза: "Не дивися, Петрику! Відвернися!" Аби не було такого несподіваного застереження, то, може б, він і справді не звернув ніякої уваги на той віз, та коли в тебе перед очима спітніла дядькова спина, яка затуляє півсвіту, то конче хочеться вихилитися з-за тої спини й бодай краєчком ока накинути на те заборонене. Петько визирнув з-за чужої спини, прошмигнув поглядом у сутінь під возом, захищеним од сонця звішеною до самої землі попоною, побачив на землі під возом Мотрону Федотівну, дружину сільрадівського секретаря, а зверху Мотрони Федотівни чомусь був його батько, Андрій Карналь. Блиснуло біле жіноче тіло, лилося з-під воза невтримно, як вода, затоплювало все довкола, загрожувало затопити й малого Петька, він підхопився й, плачучи, побіг униз до Топила, втікав, сам не знаючи від чого, але хоч несвідомо, а знав: треба втікати, бігти світ за очі в безсилих сльозах перед незбагненністю дорослого світу.
Щоліта озеряни їздили на сінокос у Дубину — великий дубовий ліс коло Дніпра на далекому кінці села навпроти правобережної Дереївки. їхали туди довго, вибиралися ще з досвітку, рипіли гарби, гейкали погоничі на волів, гарно дрі-малося під те рипіння й гейкання, і згодом ніколи не міг згадати, як добиралися до Дубини. Так ніби переносили тебе сплячого, але не тільки тебе самого, а й твого батька, і Васька Гнатового, і дядька Гната, і всіх Андріїв, і Раденьких, і Коваленків, і Нескоромних, і Нагнійних, гарби, волів і коней, коси, мантачки, бабки для клепання кіс, граблі, вила, тикви з теплою м'якою водою, закіпчені тагани на триногах. Зате пам'ятає, як повертався назад на гарбі з сіном, такій високій, що зачіпався за гілля всіх дерев по дорозі, а дорога була далека і вся в вербах, берестках, грушах, галуззя цьвохкало об сіно, обчухрувало, обчісувало гарбу, тверді сучки висмикували цілі оберемки сіна, і воно висіло на деревах, мов бороди чарівників або відьомські коси.
Скільки й пам'ятав Петько, в Озерах завжди чомусь було повно німих. Відзначалися дикою силою, відважністю, не лякалися ні бога, ні чорта, їх кожен намагався обминати стороною, дівчата .боялися виходити заміж за німих, і вони зникали, не лишаючи нащадків, сходили зі світу молодими: той утонув, той згорів, того понесли коні й убили, того зарізали парубки коло церкви за якусь дівку. Дика сила збиралася в цих людях. Мабуть, у словах з людини . виходить надмір сили, коли ж такого виходу немає, сила скупчується в чоловікові і штовхає його коли й не на злочин, то на вчинки нерозважливі, часто безглузді, а то й конечні. Один з німих, ще парубчак, вмів гарно малювати. Ніхто його ніколи не вчив, упало на нього вміння, мов з неба, він малював мовби для власної розваги, вмів зобразити і коняку, й корову, і хату, і вхопити риси обличчя, так що виходило схоже то на Микиту, то на Грицька, то на Пріську. Того літа в Дубині, поки косили сіно, перевертали покоси, згрібали, клали в копиці, німий, розважаючись, замальовував дядьків у простий школярський зошит звичайнісінькою вуглиною, взятою з вогнища, де варився куліш. Намалював він і Андрія Карналя, показував дядькам і тіткам, дядьки реготали заливисто й голосно, тітки прискали в кулак і, червоніючи, відверталися. Петько ще й не знав, що там намальовано, але німий показав і йому аркушик з зошита в клітинку, хлопець побачив обкреслену чорним вугіллям иодо-бизну чоловіка, вельми схожого обличчям, надто ж носом і бровами, на його батька Андрія Карналя, але чоловік той, на відміну від Петькового батька, був чомусь голий і дочеплене було йому величезне соромне тіло. Німий тримав аркушик паперу перед Петьковими очима й безгучно сміявся. Хлопець рвонувся вихопити в німого з рук ганебний малюнок, але той відсмикнув догори, тоді Петько, стиснувши свої маленькі кулачки, вдарив ними німого в живіт, кинувся на того всім своїм тоненьким і легеньким тільцем, бився об нього відчаєно й безсило, плакав, розпачливо повторював: "Я тебе! Я тобі!.." Прибіг Андрій Карналь з косою, зляканий і розлючений водночас, вихопив у німого малюнок, пошматував, замірився на невдалого художника кіссям, обняв одною рукою сина, став утішати: "Не плач, Петрику, не треба, синочку!!!"
А він плакав довго й невтішно, схлипував ще й уночі, вже на високій, як хата, гарбі з сіном, яка поволі котилася м'якою дорогою з Дубини, котилася довго-довго, то ніби провалюючись у теплу потойбічність, де не жив жоден звук, то возноєячись у всіяне зорями небо, де жили таємничі голоси ночі: попискували пташенята в гніздах, шелестіли крила, щось зітхало, скаржилося, на Дніпрі ляпав плицями коліс пасажирський пароплав, коли ж ішов буксир, тягнучи вервечку барж, то в ньому стугоніло й двигтіло, відлунюючись у глибинах ріки і мовби у всьому просторі; в незміримій далині співали дівчатка, сонно скрикував невідомий птах, ліниво згавкували собаки, тоді ще не було безсонних тракторів і нічних самольотів, а замість супутників безгучно шугали з неба на темну землю зорі, а їм назустріч розпростовувалося щось велике й невідоме, пахощі сіна зливалися з пронизливими запахами ночі, туркотіли вози, погейкували погоничі, лагідь м'яко накривала малого Петька шовковою запоною сну, він угрівався коло теплих жіночих ніг, обгорнутих широкими спідницями, а тоді злякано здригався, в його душі щось постогнувало, він знов згадував несправедливо, як здавалося йому, покривдженого батька, і ось там, на високій гарбі, серед пахощів і якихось ніби живих шурхотів свіжого сіна, заприсягався собі завжди захищати батька, єдину рідну людину, яку мав, навіки рідну, найдорожчу в світі.