— Але це ускладнить його долю. Якщо ви візьмете на себе… то суд може…
— Не хочу! Категорично. Є колонії. Там йому мозок вправлять. Станеш людиною — тоді поговоримо! Бувай!
— Товаришу Рибенко! Це ваше остаточне рішення?
— Так!
— Тату!
— Я сказав — у тебе нема батька, доки не станеш людиною!
— Матусю, як мені боляче…
— Тихо, синку, тихо. Як бачиш, я не плачу.
— Ти віриш мені, матусю? Ти віриш, що я не злодій?
— Вірю, Василечку. Як же ти можеш бути злодієм? Я ж знаю тебе змалечку.
— Матусю… мене можуть засудити. Кажуть, колонія.
— Не бійся, Васю. Там теж люди. Знай, що я ждатиму тебе.
— Матусю… Всі одвернуться од мене. Вони ж не знають, як було. Вони подумають, що справді.
— Дарма, хай кажуть. Ти ж знаєш, що не винний. Вина моя, синку.
— Що ти кажеш?
— Так, синку. Я винна. Я залишила тебе на розпутті, коли розійшлася з батьком. Треба було забрати тебе. Моя вина, моя кара.
— Мамо! Який я радий, що ти така. Меиі тепер легше буде. Я вернуся… І ми знову заживемо разом. Ти жди. Ти чекай, матусю…
— Ждатиму, синку. Бережи себе…
Судді переглядались, мовчали. Стара жінка-засідатель витирала хустинкою вологі очі.
— Дитина ще. Гаряча, недисциплінована дитина. З чистою душею. Скільки таких потрапляє в пастку. Нам треба захищати молоді парості.
— Як? — запитав суддя, нахмурюючи брови. — Мене самогр гнітить доля цього хлопця. Але як захистити його? Випустити? Виправдати? Не покарати злочин?
— А чому б ні?
— Закон вимагає, — серйозно мовив суддя. — Пропустимо — де гарантія від рецидиву? Знову поряд з ним — вечеринки, спокуса, безвідповідальність, розтлінний приклад. Пряма дорога до повторення того, що сталося. Йому необхідне суворе оточення. Повірте мені — я знаю. Пробачимо раз — наплює на закон. Хай відчує удар. Навіть каменю потрібні удари. Щоб висікти іскри.
— Ой які у вас поетичні образи, — осудливо сказала жінка. — Та ви забуваєте, що це не літературний образ, а жива людина. В книзі можна гнути персонаж і так і сяк, а в житті…
— А в житті тим більше, — заперечив суддя. — Йому треба різкий поворот. Тоді вийде толк. Інакше — падіння. Хай два роки побуде в колонії. Закінчить десятилітку, попрацює. Знаю, що несолодко. Колонія — не рідна сім’я. Макаренків не густо. Та іншого шляху не бачу.
8
Все позаду — слідство, в’язниця, суд. Сором, ганьба, побачення з матір’ю, шлях до поїзда.
Все позаду… Цокають-колеса, колишуться нари, чорніють грати, тривожно і надривно котиться гудок паровоза. Мимо пливуть села, міста, ліси, поля. Ешелон прямує на північ.
За маленьким віконечком блимають зірки. Примарний промінь місяця мерехтить на зеленкуватих обличчях товаришів. Вони сплять, стогнуть уві сні.
А Вася не спить. Йому гірко. Йому самотньо. І далекий диск місяця, де стоїть в кратері Тихо космічна ракета з телепередавачем, поглиблює самотину хлопця. Самотність, самотність… Лише мама десь думає про нього. Та, може, Ніна. Ніна… Він так і не побачив її. Чи знає вона? Чи не осудить? Чи збагне, що він не винен, що лише сліпа випадковість штовхнула його на жахливу стежку…
Тиша. Стукіт коліс.
Тривожний рев паровоза.
Мчати б отак у глибину космосу.
Летіти б у такому ритмі на бронепоїзді назустріч ворогам… Постріли, грім вибухів. А герої невразливі, нестримні, як вихор, пронизують темряву ночі, прагнуть до нового, ясного світу. Крізь пургу, крізь смерть, крізь люті крики ворогів.
Рветься легкий шлейф пари за вікном.
Загорається срібне марево світанку. Низькорослі ялини стоять попід залізницею, огорнуті снігом і таємницею. А за ними — вогні, вогні.
Поволі зупиняється поїзд. Здалека долинає гучна команда. З гуркотом відчиняються двері. Сива хмара котиться до нар.
— Іванов, Рибенко, Селіджанов — виходь!
Заворушилися хлопці. Вася хутко схопився, стрибнув униз, підійшов до дверей.
— Плигай, — засміявся знизу чоловік у кожушку. Його обмерзлі вуса кумедно заворушилися. — Не бійся, тут снігу півметра, не заб’єшся.
Вася стрибнув, застряв у снігу, набрав у черевики. Нахилився, почав видовбувати.
— Нічого, нічого. Зараз прийдемо, валянки отримаєш. Хутко до зони, а то замерзнеш. П’ятдесят градусів, хлопчики!
Вася розгублено оглянувся.
— За мною, — сказав чоловік у кожушку. — Всі тут? Хто є хто? Ти Іванов?
— Так.
— А ти?
— Селіджанов, — з узбецьким акцентом сказав бронзолиций парубійко.
— А ти?
— Рибенко!
— Ну й лади! Бігом, алюр три хрести!
Скрипить сніг під ногами, на обрії марево, спить тайга під ковдрою зими. Блідими колами мерехтять ліхтарі понад зоною.
— Оце наш дім, хлопчики, — каже чоловік у кожушку. — Не лякайтесь. Прошу…
9
Минув рік.
Вася з часом звик до нового оточення. Звик до праці. Ходив на залізницю, ставив нові шпали, розчищав колію. А вечорами вчився. У десятому класі. Інколи приходили листи від матері. Ніжні, ласкаві, теплі.
Та разом із звичкою до розпорядку колонії не приходили до хлопця ясність і спокій ні на хвилину. Він став замкнутий, похмурий. Сторонився інших хлопців, був самотнім. Його не любили, вважали дикуном. Навіть кличку приліпили "Дикун". Він не ображався. Після вечері сидів у бібліотеці, читав книги, думав.
А коли за віюнами бараків гнівно завивав буран, серце Васі починало бунтувати. Він терзався нестримними думками про несправедливість того, що сталося з ним. Він уявляв обличчя товаришів, чув їхні розмови:
— Мріяв про лицарів краси, а став звичайнісіньким бандитом.
— Піжон!
— Брехун!
— Такому руки не можна подати!
Найбільше реплік кидав Гриць. Він корчив гримаси, дражнив Васю. А Ніна стояла збоку, слухала ті жахливі обвинувачення, мовчала. Як їм відкрити істину? Як скинути з себе підлу вину? Ждати, поки скінчиться ще рік? І вийти "законно"? З плямою злочинця?
Ні! Ні! Треба втекти. Тільки так. Він втече. І з’явиться до прокурора. Розповість про все, що сталося. Буде вимагати нового слідства. Він не хоче підлої плями. Але перед тим він розшукає товаришів. Ніну. Погляне в її очі. Вона все збагне… І все мине, як мара…
Думка про втечу вклюнулася в свідомість. Не давала спати. Стала неодступною.
І, нарешті, він зважився.
Тієї ночі небо було чисте. Та барометр у бібліотеці показував на бурю. Вася йшов до барака, хвилювався. Кутався в кожух, поглядав на ліхтарі. Вони розхитувались під подихом слабого вітру. По кучугурах куріла поземка.