Вася ліг на тапчан, скулився на ньому, прикрив обличчя полою куртки. Сон знеміг його. Очі склепилися.
Буйна хвиля метнула його, розгорнула крила іншого світу. Він відчував себе маленьким хлопчиком. Поряд з ним була мати. Вони стояли вдвох на холодному цементі в’язниці, дивилися на Васю, що лежав на тапчані. Хлопець дивився сам на себе збоку. І дивно — він не жалів себе. Очі матері були печальні, засмучені. А він заспокійливо хитав головою, говорив їй:
— Нічого, матусю… хай спробує горя. Йому треба пройти важку стежку…
— Боляче йти по такій стежині, — зітхнула мати.
— Ти сама казала — досвід очищає, — заперечив син. — Ходімо погуляємо. Хай він спочине…
І ось вони йдуть з матір’ю квітучими луками, а Вася — той, інший — залишається лежати в мороці. А навколо розгортається чарівний краєвид, в небі летять білі птахи, встає над обрієм велике рожеве сонце. Вася запитує матір:
— Мамо, еге ж неправду казали ті люди, що все на світі живе за рахунок когось?
— То злісна брехня, синку. Якби так було, то давно вже б світ пожер сам себе. Все в природі живе дарунком. Селянин бере від землі урожай, але він дарує їй свою любов, свою працю й піт. Піт хлібороба окропляє землю-матір, без того поту нічого на землі не зросте. Бджола бере від квітки нектар, але й сама розносить пилок, допомагаючи розмноженню роду квіткового. А поглянь на матерів. Що вони мають від того, що виводять у люди синів та дочок? Нічого, крім турбот і вічного хвилювання. А віддають усе — кохання, силу, вміння, найкращі роки. Ні, синку, все в світі живе любов’ю і дарунком. Так і запам’ятай. А там, де приходить горе й занепад, — закон любові був порушений…
Вася йде поряд з мамою — легкий і натхненний. Йому весело, йому щасливо. І все навколо здається любим, рідним, невіддільним від нього — і бджоли, що гудуть над квітами, і білосніжні хмарини, які граються на царині неба, і хвилі на блакитно-лазурному Дніпрі…
Гуркіт змітає всі ті видіння. Вася підскочив на тапчані, розгублено оглянувся. Побачив сірі стіни, грати, червоні промені світанку у вікні. До нього вернулося усвідомлення того, що сталося. Болісно стислося серце. Жагуче закортіло знову пірнути в солодкий сон…
Перед ним стояв високий міліціонер. Обличчя в нього було кругле, добродушне. Він з жалем глянув на змученого хлопця. Цмокнув співчутливо.
— Попав ти, хлопче, в компанію. Такий молодий…
— Та я випадково, — гаряче сказав Вася. — Я лише позавчора туди потрапив. Я не знав…
— Скажи слідчому. Все начистоту. Ходімо. Він тебе викликає.
Вони вийшли з камери, минули лабіринт заплутаних коридорів, зупинилися перед широкими дверима, оббитими дермантином. Міліціонер заглянув у приміщення, звідти почувся голос:
— Введіть.
Вася переступив поріг. Опинився у великій кімнаті. В глибині її стояв простий письмовий стіл, за ним сидів капітан міліції — літній, втомлений чоловік. Він, тримаючи в руці олівець, дивився на якісь папери і щось підкреслював. Вася зітхнув. Капітан підвів обличчя, очі його були суворі.
— Добрий день, — прошепотів хлопець.
Капітан кивнув, сказав міліціонеру:
— Можете йти. Чекайте.
Вони залишилися наодинці. Капітан випростався в кріслі, промовив:
— Сідай, хлопче. Не дуже добрий день для тебе сьогодні. Прізвище?
— Рибенко.
— Рибенко. Чи не син заступника міністра?
— Так, — опустивши голову, пробурмотів Вася.
— Цікаво. Чого ж тобі не вистачало? Грошей? Речей? Чому ти потрапив до рецидивістів?
— Я… не винен, — задихаючись, сказав хлопець. — Я випадково!
— А де ж це бачено, щоб злочинець одразу визнавав вину, — насмішкувато хмикнув слідчий. — Навіть дивно було б. Ясна річ, що випадково потрапив. Не вроджений же ти бандит. Але ж знав, на що йдеш?
— Не знав. Правду кажу — не знав! Мене обдурили. Сказали, що вони розвідники. Що йдеться про долю Авдєєва… що йому загрожує небезпека…
— Гм. Непогана побрехенька. Але для дітей, шкільного віку. Ти — я бачу — і хитрий жук. Оце що таке?
Він показав аркуш паперу. Вася упізнав своє "креслення". Жахнувся.
— То теж обман. Він прикинувся архітектором! Казав, що хоче створити план майбутнього міста!
— Ну ось що! Домовимось одразу — без фокусів. Викладай, що знаєш. Як, що, коли. Легше буде й нам, і тобі. Повідомимо батька, розберемось, може, все скінчиться добре.
Вася, хвилюючись, почав розповідати. І про сімейну трагедію, і про мачуху, і про свій розпач, і про останню зустріч з злочинцями. Не приховував нічого. Дивився в очі капітану, ніби хотів влити в них свій біль, свою жадобу правди й справедливості…
Капітан помовчав, знизав плечима.
— Досить гладко. Може бути — навіть правдиво. Але як ти це доведеш?
— Що? — не збагнув Вася.
— Що вся твоя версія відповідає дійсності? Звідки відомо, чи не вигадав ти її? Для реабілітації?
— Але ж… запитайте їх…
— Кого? — насмішкувато поцікавився слідчий.
— Тих… злодіїв. Я їх не знав… до позавчора…
— Я вже допитував їх. Вони сказали, що ти знав про все. Що добровільно згодився на злочин. Що дав схему квартири Авдєева. Що стояв на "стрьомі", тобто на варті, поки вони забирали цінності. Чим ти доведеш, що це не так?
— Я не знав… що треба доводити, — розгублено сказав Вася. — Я лише… щиро все розповів…
— Суд не може брати до уваги твої слова, — повчально заявив капітан, — якщо вони не стверджені фактами, свідченнями інших людей. Проти тебе дуже багато доказів — креслення, гроші в кишені, свідчення рецидивістів!
— Гроші вони запхнули в кишеню, — крикнув Вася у розпачі, — я не хотів! Повірте мені — я не хотів!
— Тихо. Не хвилюйся. Розберемось. Бачиш — справа твоя складна. Зараз запишемо все, потім підеш відпочивати. Викличемо батька. Матір. Хочеш бачити їх?
— Матір, — прошепотів Вася.
— Гаразд. Домовились. Веселіше тримайся, хлопче. Якщо правду кажеш, — ще нічого не пропало.
7
— Тату…
— Я не батько тобі. Отак осоромити. Негідник. Нікчема. Тобі мало було того, що я давав?
— Тату! Це неправда!
— Не хочу навіть слухати! Із-за тебе у мене великі неприємності. Ідіот!
— Йдеться поки що про неприємності вашого сина, — м’яко сказав слідчий.
— Плювать! — багровіючи, запально крикнув Рибенко. — Хай одержує те, що заслужив. Я відмовляюсь від нього. Мені не потрібні в сім’ї рецидивісти. Від-мов-ляюсь!