3
Двері відкрила Ніна. Вона підстрибнула, як маленька дівчинка, радісно защебетала, плещучи в долоні.
— Ой, який ти чудесний! За п’ять хвилин примчав. Тільки що подзвонила, а ти вже тут!
— Куди ти дзвонила? — здивувався Вася.
— Та тобі ж. Доморобітниця сказала, що передасть. Я ж сьогодні іменинниця. Шістнадцять. Да-ма! Скоро паспорт матиму. О!
Вася розгублено розвів руками.
— Пробач. Не знав. Я випадково…
— Випадково? — жахнулася Ніна. Потім засміялася дзвінко, невимушено. — Тим краще. Телепатично, як ти кажеш, відчув, по серцю. Проходь. Мої будуть дуже раді. Компанія невелика…
— А Гриць буде? — похмуро запитав Вася.
— Угу, — лукаво підморгнула дівчина. — Ну, а як же, Васю? Не запросити його незручно. Ми ж давні товариші. Почне розпускати всякі небилиці…
— Ніно… я прийшов до тебе, щоб поговорити.
— Потім, потім… Не роби страшних очей. Не треба трагедій. Я сьогодні іменинниця і хочу веселитися! Весе-ли-тися! Ходімо!
Ніна, а за нею Вася вступили до просторої вітальні. Там уже був накритий святковий стіл, барвисто прикрашений батареями пляшок, горами закусок. Навколо столу клопоталась невисока повна жінка з привітним втомленим обличчям. їй допомагала якась бабуся.
Жінка поглянула на Васю, дружньо кивнула.
— Добрий день, добрий день. Давно не заглядав. Ми вже вирішили, ще ти забув нашу Ніну. Полюбив іншу…
— Мамо! — перебила Ніна.
— А я що? Я правду кажу, — сміялася мати. — Проходь, зятьок, милості просимо.
Вася червонів, дурнувато усміхався. А мати, пораючись біля столу, гомоніла далі:
— Нічого соромитись. Якісь ви, сучасні, дивні. Колись у такому віці вже самостійними були, сім’ю заводили. А ви ще на батьківських спинах катаєтесь. Правда, в такого батька, як твій, можна кататись. Кажуть, він заступником міністра став?
— Здається…
— Оце синок! Не знає, як власний батько піднімається вгору! Такі сучасні діти! Ну, нічого. Аби добре було! Аби добре!
"Та не добре ж! — хотілося кричати Васі. — Навіщо ці солодкі слова? Навіщо усмішки, вимушена делікатність? Гірко, тоскно йому, а треба підтримувати нікчемну, дурну розмову! Йшов відкрити душу, порадитись, а випадковий день іменин стає на перешкоді!"
Ніна взяла Васю за руку, потягла до своєї кімнати.
— Зачекаємо в мене. Скоро прийдуть всі інші.
Вона крутилася перед дзеркалом, кокетливо поправляла модну рожеву сукню, кидаючи грайливі погляди на сумного Васю.
— Розкажи, де був? Ти збирався в село.
— Їздив.
— Сподобалося?
— Дуже. Ходив у ліс, збирав гриби. Як знайдеш гриба, так ходиш навколо нього, танцюєш… Ніби брата побачиш.
— Може, й розмовляєш з ними?
— Аякже. Розмовляю.
— Я гриби люблю в борщі, — сміялася Ніна. — Або в соусі.
— В селі просто, — казав Вася. — Легко. Ніби знімаєш якусь павутину. А вернешся додому — знову хаос…
— Залізна рука города, — продекламувала Ніна. — Хрестоматія для середньої школи. Коцюбинський. Інтермеццо. Тра-ля-ля. Ми вже проходили.
Васі стало боляче. Він торкнувся Ніниної руки.
— Я не жартую, Нінусю. Я серйозно. Мені дуже хотілось поговорити з тобою. Скажи, ти б поїхала далеко-далеко?
— Куди? — здивувалася Ніна.
— Щоб навколо були гори або ліс. Щоб мужні, сильні люди. Суворі й чесні. Безстрашні й непідкупні. Такі, як у Сибіру. В Братську. На цілині. На Півночі. Давай, як закінчимо школу, поїдемо туди.
Ніна знизала плечима, хмикнула.
— А університет? А інститут?
— Заочно закінчимо, — з надією сказав Вася. — Зате в бурі будемо жити. Я вірю тобі. Я тебе…
— Ой, Васю, ти завжди захоплюєшся, — капризно надула губи дівчина. — Кидати живе, їхати на мертве. Тут культура, квартира. А там — тайга, комарі, грубість, палатки. Он приїжджали хлопці, повтікали звідти. Кажуть — жах!
— Шкурники повтікали. А справжні не втечуть!
— Тра-ля-ля. Не сміши. Вічно ти носишся з ідеями. То спілка краси. То Сибір. Несолідно, Васю! О, дзвінок! Друзі прийшли! Момент! Я їх прийму. Посидь!
Вона ще раз крутнулася перед дзеркалом, вибігла до вітальні. Вася дивився їй услід, думав над її словами, що ще звучали в свідомості. "Кидати живе, їхати на мертве". Чиї це слова? Невже її? Не може бути? Це чуже, засвоєне. Вона ж не була такою. Я пам’ятаю її з дитинства. Мріяла вона і про далекі краї, і про польоти в небо, і про подвиги. Як швидко, як ганебно швидко засвоюються такі погляди. А може, Ніна лише грається?
Може, вона не хоче говорити з ним про серйозне в цей день?
До кімнати ввалилися однокласники. Серед них — Гриць. Він побачив Васю, набичився, подав холодну руку, щось буркнув. Андрійко Ремез — високий, худий, носатий — накинувся на Васю, загорлав:
— Чув — сьогодні наші другу ракету на Місяць запустили?
— Ну й що? — запитав Вася.
— Як що? М’яку посадку зроблять!
— М’яку чи тверду — яке це має значення?
— Старик, ти хворий! — категорично заявив Андрюша. — Або депресивний психоз у тебе, або піжонство!
— Чому ж? — блиснув очима Вася. — Я серйозно. Допустимо — м’яко сядемо. На Місяць. Потім на Венеру, на Марс. Що тобі це дасть? Сьогоднішнє повідомлення змінило тебе в чомусь? Ти став кращий?
— Фарс, — фиркнув Андрюша, гордо схрещуючи руки на грудях. — Ти, старик, не туди загнув!
— У нього світова скорбота, — насмішкувато бовкнув Гриць.
— До бою, моряки, — бадьоро сказала Ніна, перериваючи суперечку. — Сьогодні всі мають бути веселі й щасливі. Так велить королева.
— Слухаємось, — зігнувся в кумедному поклоні Андрюша.
Друзі галасливо рушили до столу. Там уже сиділи дорослі. Вася неохоче приєднався до святкового гурту, сів десь на краєчку. Мати пересадила його до Ніни. Він здивувався, але промовчав. Було приємно відчувати її теплу руку, слухати її схвильований подих.
Почалися тости. Мати квітла від похвал своїй доньці, стравам, собі, усміхалася, припрошувала.
Вася налив собі півсклянки перцівки. Ніна нажахано зашепотіла:
— Що ти робиш? Хіба ж можна стільки? Це ж горілка!..
— Експеримент, — сказав Вася, вихиляючи рідину. — За твоє здоров’я…
Він закашлявся, почервонів, схопив огірок.
— Що ти сказав? — занепокоєно спитала Ніна.
— Експеримент, — вже бадьоро повторив Вася. — Ху! Оце так вогонь! Не розумієш? Вчені експериментують над елементами, над газами. А я — над собою. Як лікарі. Що чумою заражалися. Хочу знати, що буде…