— Порядок!
Знову налетіла гаряча хвиля, закрутила у вирі, кинула в безодню. А в свідомості задзвеніло здалека: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Що це? Звідки? Хто?
Варнякають п’яні голоси, не дають збагнути. А, пусте… Нічого не треба. Хай все пропадає. Так весело, так легко, хай так буде завжди…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗЛОДІЇ ДУШ
Вікно, в пітьму відчинене, принесе нічні голоси…
Східна мудрість
1
— Вася? Звідки ти так пізно?
— Добри… вечір, тату… З "Кукушки"… А щщо?
— Як з "Кукушки"? Ти ж школяр. Туди ж учнів не пускають?
— А ххі…ба у ммене… на лобі написано, що я… учень?
— Гм… Правда. А де ти грошей взяв?
— Друзі вгостили… Друзі…
— Якщо друзі — то можна… Я не проти. Можу підкинути тобі пару десяток. Ти вже дорослий — треба мати кишенькові гроші.
— Плювать я хотів на… кишенькові. Дай мені на справжні. Я хочу теж вгощать… друзів. Дай п’ятдесят. Ти багатий.
Хе-хе… Можна й п’ятдесят, Васю. Ми в твої годи не гуляли. Будували. Хоч ти за нас одгуляй. Молоді роки не вернуться…
— Хм! Гли…бока філософія, батьку! Бездонна! Треба було мавпі мільйони… літ ево…ево…еволюціонувати, щоб додуматися до такої мудрості…
— Ти що — смієшся?
— Де там? Вражаюсь… Схиляюсь… Дякую за асигнацію, старик!
— Що за жаргон?
— Відповідний… Сучасний. Слухай, тату, що ти думаєш про смисл… буття? Га?
— Не розумію. Чого це тебе на філософію потягло?
— Хочу докопатися до суті… Так в чому ж… смисл… га, батя?
— Гм. В кожного своє поняття, Васю. В щасті, в насолоді, в здоров’ї…
— Так… Ясно… А якщо моя насолода приносить горе іншому… що тоді?
— Не збагну, куди ти хилиш?
— Туди, туди, батьку… Туди, куди ти й подумав… Скажи, ти любив маму?
— Це не дитяча справа, Васю.
— Я ж не дитина… ти сам сказав. Відповідай — любив чи ні?
— Чого пристав з ножем до горла? Іди краще спати. На тобі ще десятку на завтра.
— Не треба мені твоєї десятки! Ти скажи — любив чи ні?
— Ти п’яний. Я йду до себе. Вже пізня ніч, мені завтра на роботу.
— Ні… ти не одкрутишся од мене. Якщо не любив… то підло було одружуватись. Ти йшов з нею по дорозі… Довго йшов…
— По якій дорозі? Що ти мелеш?
— Життєвій дорозі… а потім кинув… підло. А якщо любив… Теж підло… Бо не можна ж любить багатьох… жінок… не можеш ти любити… цю…
— Вася!
— Мовчу! Йду спати… Ха-ха… Гуд бай, батя. Дякую за кредит. Ха-ха…
2
У Василевій душі панував хаос. З гуркотом рушились дитячі рожеві ідеали. А на їхньому місці, вирувала гаряча, паруюча лава.
Він опинився на страшному роздоріжжі. Безпринципність батька, дворушність його нової дружини, ганебність власного становища, вражена гордість душі — все це спліталося в такий заплутаний вузол, що годі було його розв’язати.
Нові "товариші" під’юджували, вміло грали на чоловічому самолюбстві, в легких натяках розкривали доступність і простоту інтимних сторін життя…
Колихалося віття каштанів над головою, млосно зітхали співаки під акомпанемент солодкого джазу, неонові ліхтарі кидали примарне світло на обличчя людей. Все було незвичайне, хвилююче. Мерехтіли криваві іскри в пляшках, нечутно бігали офіціанти, манливо проходили між столиками дівчата, розносячи терпкий запах парфумів.
Щось проривалося з-під легкодумності, щось протестувало, застерігало… Але той голос тонув у громі насолоди і легкості. Коля і Ваня по-мефістофельськи схилялися з двох боків до Васі, шепотіли:
— Життя — піна. Піна шампанського, піна кохання. Пропустив — розтанула, нема. Встиг — навтішався неповторною грою її барв…
— А як же… герої… ті, що гинули в боях? — сумно запитував Вася.
— Навіщо ускладнювати? Ті герої прокладали шлях нам. А ми йдемо далі. Не будемо ж вічно сумувати? Просто, Васю. Все просто. В чому ж іншому знайдеш смисл? В чому? Ну, цілина. Ну, заводи, Ну, гідростанції. А для чого? Знову ж таки, щоб прийти до повноти життя. Щоб всі могли насолоджуватися. Ти не згоден? Заперечуй!
Вася мовчав. Пив гіркий напій, відганяв далекий клич чогось ясного і забутого. Мама… луки… дитячі радощі… смішний Іван Стотисячний серед бурі… Казкові іскри у потоці буденного життя…
Вранці він виходив на вулицю, заглядав у обличчя перехожих. Може, хтось помітить, зупиниться, розпитає, допоможе?
Людський потік плив своєю дорогою. У кожного були свої потреби, думи, хвилювання. Думи і сумніви Васі залишалися в ньому самому.
Інколи хотілося крикнути, звернутися до людей серед майдану. "Заждіть! Мені погано! Порадьте, що діяти!" Але такий намір одразу ж викликав внутрішній усміх, іронію. Засміють, назвуть божевільним, у кращому разі — п’яним. Викличуть міліцію.
Одного разу він зустрів Сергія Воловенка — загорілого, бадьорого. Побачивши Васю, товариш розплився радісною усмішкою.
— А ти знаєш, у мене успіхи.
— Які уопіхи? — байдуже запитав Вася.
— А в самодисципліні. Як ми й вирішили, коли укладали спілку краси.
Вася задумано дивився на Сергія, мовчав. Спілка краси? Він навіть забув про неї.
— Розумієш — сам мию посуд на кухні. Помагаю мамі натирати підлогу. Бігаю на базар. А оце був у селі, так помагав у лісництві садити сосни. Здорово. Ти навіть не можеш уявити, як приємно. Садиш, а за тобою рядки молодесеньких сосен. Втомишся, сядеш відпочити, а в уяві бачиш, як колись шумітиме ліс на тому місці.
Вася гірко усміхнувся. Щасливий Сергій. Його життя ще не клюнуло.
— Ти якийсь дивний, — сказав Сергій, занепокоєно дивлячись в очі товаришу. — Блідий. Може, не виспався?
— Зола, — зітхнув Вася. — Все це зола…
— Що зола?
— Те, що ти кажеш, іграшки…
— Дозволь, дозволь. Ти ж сам агітував нас. Ще навесні, — образився Сергій.
— Було, — зневажливо махнув рукою Вася. — Тепер прозрів. Тверезо дивись на речі. Не помилишся.
Він рушив далі по вулиці. Сергій залишився стояти на тротуарі, розгублений, вражений.
А Вася йшов, намагався спіймати в свідомості якусь керівну нить. Мусить же він, неодмінно мусить дати сам собі відповідь — як жити? Як діяти?
Десятий клас. Потім інститут чи університет. Доросле життя. Куди? Для чого? Все байдуже, все здрібніло. Нема віри в людей. Найближчі люди втрачені. Розпач, як багно, заливає психіку. Якби битва. Подвиг. Щоб іти над прірвою, щоб завмирало серце! Де знайти його?
Може, піти до Ніни? Може, вона порадить, допоможе, розвіє павутину? Може, вона саме та, з якою йти довго і до кінця?