Та й відчинив чекіст перші червоні двері. І спочатку були сінці, а за ними ще одні такі самі двері, як тільки що відчинені. І зараз з правого боку стояла вузенька та височенька шафочка у зріст чоловіка. І чекіст її відчинив і, ставши поруч неї, звелів:
— Ану заходь…
Та Брус не заходив, а тільки дивився на шафочку. Тоді чекіст раптово кинувся на нього і на кулаках упер Бруса всередину і хрьопнув за ним дверцятами. Брус, утративши рівновагу, гуркнув головою у протилежну стінку шафочки… Та й так затримався обома руками. І почав усвідомлювати собі, де він опинився. Ніг рушити йому ніяк не можна було наперед, а тільки можна було трошки це зробити на боки. І він присів і спробував дістати рукою те, що йому заважає. І виявилося, що то стояв унизу стілець, обіпершись спинкою об стінку кабінки. І Брус повернувся до дверцят, щоб сісти. Але йому не вдалося, бо коли він почав осідати, то коліна, обпершися об двері, а спина об стіну кабінки, не допустили тулубові досягти стільця… У Бруса встав на всім тілі холодний піт. І напнувся Брус, щоб устати, але тіло так утяглося у тісні скутки кабінки, що він за першим разом не здолав витягтися до тієї волі, яку він мав у стоянні… І ззаді, саме над крижами, він почув, як давить верхня частина стільцевої спинки. І повернув він туди обидві свої руки і, нащупавши там дві частини стільця, що давили, обіперся об їх руками з усією тією силою, на яку він був тоді здатний. І в цей час його чоло, торкаючися дверцят, підсунулося трошечки вгору. Тоді він повернув ступню правої ноги праворуч, і стало вільніше обом ногам… І Брус підвівся, важко дихаючи… І пройшла мить одна й друга. І Брус так, як ото роблять люди ті, що впадуть глупої ночі у глибоку яму і перелякаються, та й починають напівсвідомо і напівінстинктивно мацати навколо себе руками, щоб з'ясувати своє становище, — почав обмацувати стінки жахливої пастки. І пальці його тепер з побільшеною чутливістю запевнили, що його замкнено у металеву посудину. І Брус уперся однією рукою у дверцята, а другою у задню стіну, напнувся і спробував похитнути свою клітку. Але дарма. Тоді він, тримаючися руками за стінки, осів, скільки було можливо, і почав пробувати підсунути праву ногу під стілець. Стілець не ворушився, але зате він почув ногою під стільцем якусь непорушну ґулю. І носком правої ноги почав довідуватися, що воно за ґуля. Він торкав її і по найпростішій лінії від себе, і пробував з лівого і з правого боку, лишаючи задню частину і верх її, бо туди не міг запхнути ноги… І рішив, що зісподу, десь аж із–під підлоги всунутий у кабінку грубезний гвинт і тут примоцьований так само величезною гайкою… І витяг нещасний чоловік свою ногу з–під стільця, і випростався на всю кабінку… Тепер йому було душно, і він був мокрий уже не холодним потом, а гарячим. Він знесилений і отупілий. Він мав у голові, що його навмисне вкинули в цю кабінку, щоб задушити. І через якусь хвилину закам'яніння він знов підняв обидві руки на стінки, та й почав по їх шарудіти долонями, чи не натрапить він часом на якусь продухвину. І після довгого і гарячкового шукання Брус наткнувся пальцями правої руки на дірку, таку завбільшки, як дірка в колесі для дерев'яної осі у малім селянськім возі. Вона була перед самим його носом. І підвів він трошки голову і радісно припав ротом і задихав глибоко грудьми. Повітря було свіжіше, як у кабінці, від якого він уже був мокрий і гарячий.
І побачив він у знайдену дірку, що в сінях праві двері і ліві щільно зачинені. Тільки із–під лівих дверей пробивається коридорне світло тоненькою смугою через усе те місце, де бувають пороги. А простір поміж ними обома сповнений моторошною порожнечею. І жаль невимовний стис замкненого. За яку пам'ять чи провину він пішов на такі муки?..
І хоч він ще за студентських часів сподівався початку винищування української інтелігенції, але ж тепер, уже опинившись у російському мішку погибелі, він не міг заспокоїтися тим, що сам собі накинувши ролю, нею викручується від раптової смерті. Бо ж раптова смерть, як і вибух блискавки, не має сліду… а повільна, неначе пожежа лісова, що іде повільно і гонить поперед себе звірят, птахів, людей і ґвалт невгасимого болю і розпуки на просторі велетенської околиці. І він згадав, як батько ховав у високій бляшанці синів твір, а син над ним стояв і дивився. Колись у залізяці твір його ховали, а тепер його самого сховали у залізяку… І він себе почув мішком глини, що висить на стінці кабінки, причепленим його руками до дірки для дихання. І глина тягне, щоб розігнулися пальці, і впасти вниз та й зрівнятися з землею, по можливості найщільніше і найєднальніше… А голова тільки те й розуміє, що треба найдужче триматися, щоб не відірватися і не з'єднатися з тим жахом, що там унизу… І якби не Оленка, то він би з батьком був би втік із цього охопленого пекельним полум'ям краю. Бо ж він Оленки не любить, бо ж батько був для нього дорожчий від її випадкового життя, що прилипло до його теж випадково. І листок з осокору, що восени спадає у ставок, буває підкидається хвилями вище рівня води і причеплюється коло якоїсь дошки на вітрі і на сонці, аж поки знов не впаде назад… Бо тепер… Ох, він ще ніколи так не хотів спати, як оце зараз! І ще ніколи у його так не боліли м'язи рук, як зараз! І ще ніколи так не розм'якала сила його пальців, як зараз… І йому треба тепер ввесь час підсувати руки, щоб пальці краще бралися і трималися за рубці дірки… І похилив він уже свою бездумну голову на руки. І пальці розпачливіше зсудомилися на рубцях дірки. І чи йому стало ввижатися, чи снитися, хто це може сказати? Але він побачив себе у тім коридорі, де повно величезних червоних плям на стінах і таких дверей, як плями. І буцім одні двері зняті з петельок і лежать коло тієї дучки, що була раніше накрита чавунною накривкою. А він на знятих дверях лежить, простягнений на всю свою довжину, горілиць. І не може рухнути ні рукою, ні ногою. А брат його Мадес тримає йому голову обома руками, щоб не ворушився. А той кацап, що танцював у камері і приспівував:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор…
тепер у Бруса в ногах із сокирою перескакує сюди й туди відкриту дучку і теж приспівує, але вже іншої: